“Моє життя безрадісне було…”
Моє життя безрадісне було –
Можливо, на тім світі ліпше буде.
Та часом вранці вийду за село
І уклонюсь ромашці, ніби чуду.
А потім задивлюсь на деревце,
На річку, на гори зелену спину, –
Чи легко буде покидати це,
Коли на звіт до Сущого полину?
Озвусь до пташки, усміхнусь бджолі
І помолюсь пшеничним сходам дружним.
О ні, не все на цій сумній землі
Було ненависним і осоружним.
Є те, що вибачить земля стара,
Бо людство ще не втратило прикмети
Дитини, що годинник розбира,
А знову скласти – не стача кебети.
Є зла і темряви захланна твань,
Що нашу душу засмоктати вміє.
Є просто вбога радість існувань,
Яка сама себе не розуміє.
Та понад злигодні, що я терпів,
Понад тортури давні і недавні
Осяє душу соловейка спів
І срібний сміх конвалії у травні.
І я, зібравшись в потойбічну путь,
Спинюсь і в торбу нагребу такого,
Чого ні розлюбити, ні забуть –
Підважу торбу й вирушу до Бога.
А люди посміхаються здаля:
Адже ж її підважити несила.
Бо то не торба, а сама земля –
Моя любов, мій біль, моя могила.
14.І.1986, Сибір
(1 votes, average: 5,00 out of 5)