КОБЗАР
– Княже Всеволоде орлій!
Чи думаєш ти здалека
прилетіти до Києва
батьків золотий престол
раменами покріпити?
Твої весла можуть легко
розкропити Волгу-море,
а шоломи – Дін вилляти!
Мали б, княже, за тобою
невільницю по ногаті,
невільника – по різані.
Можеш ти на суходолі
стрілять стрілами живими –
Глібовими синами!
– Ви, буй Рюриче й Давиде!
Чи то вояки не ваші
шоломами золотими
плавали в крові ворожій?
Чи не ваша то дружина
рикає, неначе тури,
котрих шаблі гартовані
доткнулися лезом гострим
й полишили щемні рани
на їх шиях велетенських
серед поля чужинського?
Уступіть, брати, в стремена,
у стремена золочені
за долини й гори руські,
за скривджену землю Руську
і за рани непогойні
Ігореві,
хороброго
сина Святослава!
– Ярославе Осмомисле,
галичанський газдо!
На престолі золотому
високо піднісшись,
підпер гори ти Угорські
своїми полками,
заступивши королеві
дорогу в долини;
зачинив ти на Дунаї
на замок ворота;
верагючи поза хмари
важезне каміння,
по Дунай суди рядуєш;
твої грози потоками
течуть у долини;
відчиняєш ти ворота
Києву в сусіди;
від престолу золотого
мечеш гострі стріли
у чужину султанівську!
Непохибно, газдо,
стріляй Кончака-погана,
гидкого злодюжку,
за долини й гори руські,
за всю землю Руську
і за рани непогойні
Ігореві,
хороброго
сина Святослава!
– А ви, мужній буй Романе,
відважний Мстиславе!
Ваші помисли хоробрі
прикрашають розум
і скеровують когорти
на подвиги славні!
Ви, як соколи, з-під сонця
падаєте раптом
на ворогів, засліпивши
їх блиском шоломів,
завезених од латинців.
Литва, гунни і ятвязи,
половці й дремели
до сьогодні пам’ятають,
як тікали полем
і як, списи погубивши,
підклоняли чуби свої
під ваші булати!
…Уже Ігореві в полі
сонце-світ померкло.
Не перед добром дерева
осипають листя.
І по Русі і по Сулі
здались городища.
Вже ніколи не воскреснуть
Ігоря звитяжці.
Тебе Дін, Романе, кличе
і князів з тобою
пошукати перемоги.
Пане-князю,
Ольговичі
вже стали до бою…
– Три Мстиславичі, а з ними
Всеволод з Інгваром –
великого гнізда діти!
Хіба ж ви не правом
переможців собі владу
у спадок дістали?
Чи ж в пригоді вам сьогодні
золоті шоломи
і щити й сулині лядські?
Загородіть полю
стрілами ворота
за долини й гори руські,
за всю землю Руську
і за рани непогойні
Ігореві,
хороброго
сина Святослава!
– Уже Сула сріброструнна
не тече під Переяслав,
а Двіна між болотами
тече ордам половецьким
під поганські їхні згуки.
Один лише син Васильків,
Ізяслав, в бою мечами
о шоломи литовськії
подзвонив бенкет кривавий
й погубив Всеслава славу
під черленими щитами
від литвинського меча.
Коли кров траву омила,
він заплакав:
“Княже, птиці
одягли твою дружину
чорними крильми, а звірі
полизали кров її!”
Не було побіля нього
межи воїв братів рідних –
Всеволода й Брячислава.
І його душа-перлина
розлучилась тихо з тілом,
наче випала на землю
із разочка золотого
намистина дорога.
Не почути більше сміху,
не зустріти веселощів –
сурмлять сурми городенські…
– Ярославе! І ви, внуки
славного колись Всеслава!
Прихиліть свої знамена,
киньте мечі пощерблені –
ви не годні слави дідів,
бо своїми крамолами
стежку топчете поганим
половцям на землю Руську,
випестувану Всеславом,
що посіяли, те й жніте
під ярмигою чужинців –
в половецькому ярмі!
(2 votes, average: 3,50 out of 5)