ЛЮБОВ МАЙСТРА
Вклоніться, люди, майстрові старому,
володареві слова й ремесла!
Крізь біль і радість, роздуми і втому
любов його промінням проросла.
Любов не має ні кінця, ні краю –
не рветься ні на мить гаряча нить.
Любов зі смертю майстра не вмирає,
вона у смерті учня пломенить.
Спішать майстри… Допоки бачать очі
і не згасають пальці на різці,
допоки серце магмою клекоче –
спішать любити сиві мудреці.
Мінявся мудрий світ у праоснові.
Було, гойдався аж на трьох китах,
було, тримався лиш на чеснім слові.
Але стоїть наш всесвіт на майстрах.
На їхніх чесних, болісних талантах,
на чолах, що звелися догори…
І якщо є на світі ще атланти,
то це вони, знеможені майстри.
Все важче їм, натомленим до краю,
вантаж добра вселюдського нести.
В серцях поволі магма догорає,
і тисне вся планета на хребти.
Слова живуть, і ремесло живуче,
та в возку сумнів голкою застряг:
чи не впаде, чи витримає учень,
чи ремесло нестиме не за страх…
О, цей святий, незгасний жар любові,
що майстрові пропалює чоло!
Цей вічний страх забрати із собою
в могилу
заповітне ремесло.
Спішать майстри. Над ними світ звисає,
для них земні хвилини замалі.
Не треба їм ні почестей, ні слави,
а треба лиш любові на землі.
Струмує над орбіти, космодроми
любов, що між серцями проросла.
Вклоніться, люди, майстрові старому,
який дарує тайну ремесла.
(3 votes, average: 4,67 out of 5)