ЗЕМЛЯКИ

Не жаль мені себе, та жаль таких, як я,
Що тяжко вік живуть, гарують, наче коні,
В зажурі горбляться від свого житія,
Хоч не згинаються в улесливім поклоні.

То – земляки мої, мого страждання суть,
Нещадно різьблена в твердім матеріалі.
Здається, що вони моїм життям живуть,
Що я накинув їм свої думки й печалі.

Та ні! Я з ними ріс і перебрав од них
Тягар, і сум життя, і честь, і непокору,
Я уподібнився до постатей трудних
І їхню долю взяв, як мачуху сувору.