2
Йому приснилась Ярославна. Ладо!
Він пробував щасливого вдавати, –
Чом ви мене стрічаєте нерадо?
Чого в сльозі очей твоїх блавати?
Вона в долоні тихо заридала.
Він, мов дитину, взяв її на руки,
І полетів… Там, де тече Каяла,
Зійшов із неба на розкішні луки.
Я покажу тобі, моя дружино,
Чого так пишно тут ростуть косиці,
Пройду я пагорбом, а ти пройди-но
Долиною по рідній кошаниці!
І віддалилися вони поволі
Одне від одного на бойовищі.
Стелився дим від полинів на полі,
Немов поземка снігової хвищі.
Над білими кістками, наче хвилі,
Переливались височенні трави.
В пахкій, відкритій, сонячній могилі
Споряджена снага його держави.
Як мармурове смугане каміння,
У типчаках блищали костомахи.
Касоги здерли зброю та одіння,
А плоть – вовки та пажерливі птахи.
Все на крові розбуяне й рахманне,
Аж до плечей катрани й сива м’ята.
А де ж тут русичі, а де кумани,
Де половці, де сіверські хлоп’ята?
Потрощені, побиті без пощади,
Запались голови в живло зелене.
У темних черепах клубились гади,
З очниць росли васильки та ромени.
Лежали маслаки побитих коней,
Що їх орда пожерла тої ж ночі,
Коли стихнувсь останній стяг червоний
І він упав у смертнім помороччі.
Князь пригадав: йому затисли шию,
Пересотали руки курманами;
Приставив половчанин коломію
До горла! Смерть! Та він не втратив тями.
Не наколов на те жало гортані,
Хоч гинути пора була найвища.
А вороги, від перемоги п’яні,
Тягли його до ханського шатрища.
Він жадібною до життя жагою
Горів тоді, та не давав познаки.
А хан ступив йому на рот ногою
І ждав на знак покори та подяки.
Подяки за життя! І князь очима
Дав зрозуміти Кончакові: “Згода!”
Ненавистю і мстою одержима
Душа розпалась, мов гнила колода…
Князь не хотів пригадувати далі
Гидкі обличчя свого послушенства.
З дружиною стояв він на Каялі
На рубежі свідомості й шаленства.
“Ось тут мої богатирі, княгине, –
Він в землю показав, – тепер скажи ти,
Як військо полководцеве загине,
Чи має право полководець жити?
Це я сюди цих отроків провадив,
Щоб вознести тебе, моя ти доле…
Який же був на них солодкий надив,
Коли вони рушали в дике поле!
Я заповідь стоптав, яка навчала
Не рватися на битву поодинці.
Ось тут моя душа, сліпа й зухвала,
Рости повинна в сивій материнці.
Ні з Києвом, ні з Галичем звитяги
Я не хотів ділити, тож не буду
Складати жалощів своїх на стяги
Русі, а свій тягар – на плечі люду.
Зірвав я з себе рабську осорому
І втік на волю, одуривши хана…”
Тут регіт залунав гучніш од грому,
Аж білий світ посипався з катрана.
То реготав Кончак. Він вийшов з млиці,
Князь упізнав у ньому власні строї,
І чоботи м’які, і ногавиці,
Шолом, і меч, і весь лаштунок зброї.
“Отямся, князю! Не бреши так много!
Мене ти обдурив? Та я навмисне
Тебе пустив. Я знав, коли й для чого
Овлур, мій джура, тої ночі свисне!
Тобі коня він дав, і всі одежі
Із тебе взяв за послугу погану,
І хитро перевів тебе за межі
Мойого стойла й кочового стану.
І все це я звелів йому вчинити,
Щоб жебраком вернувся ти додому,
Щоб прокляли тебе твої русити,
Щоб з тебе звергли слави паполому.
Я розгадав, що відомстити схоче
За тебе, неживого, Русь велика;
І я тебе пустив. Іди, мій хлопче,
І покажи, з якого шитий лика.
Я добре знав, що, прагнучи довіри,
Згинався ти переді мною подло,
Що виповзти хотів, мов гад із шкіри,
Аби лиш утекти в русинське кодло!
Тікай же! Йди! Подвійним у неволі
Зробивсь твій дух! Подвійним буде завше!
Твої думки зв’язав я темні й кволі,
Тобі могутні руки розв’язавши”.
І князь почув, що справді щось двоїсте,
Смиренне й люте ворушилось в ньому.
Та що він має хану відповісти,
Звитяжцеві, та все ж таки смішному?
“Ти переміг і, мабуть, маєш право
Розповідати ці казки невинні.
Але чого, – він запитав лукаво, –
Ти мов на свято нарядився нині?”
Кончак сказав: “Я почуваюсь добре
В твоєму одязі, в твоїм оружжі;
Я ніби серце перейняв хоробре
І всі твої думки, підступні й дужі.
Якщо ми вічні вороги з тобою,
То значить – ми і в доброті, і в люті
Подібні! Зненавидою й гризьбою,
Мов ланцюгом одним, назавжди скуті.
Мені пасують княжі оксамити,
Твій меч в руці моїй гострішим стане!
Мого ж коня, що звик тебе носити,
Не здоженуть найшвидші вітрюгани”.
Він посміхнувся й щез. Де ж Ярославна?
Лежали марева, немов полотна,
І пахла смертю далечінь загравна,
І рвала серце туга соромотна.
На овиді побачив князь дружину,
Вона ішла від нього в далеч дику.
“Зажди! – він крикнув. – Я без тебе згину!”
І пробудився від свойого крику.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)