ТОДІ І ТЕПЕР
В дитинстві
я появся попа.
Церкви в нашому селі не було –
її зруйнували
в далеких тридцятих.
Я не бачив Царських врат,
позолочених іконостасів,
не слухав півчих на криласі.
Піп до нас приїздив із райцентру,
привозили його тільки на похорон.
Він був весь у чорному
і в моїй уяві зливався
з образом смерті.
Я тримався подалі
від похоронних процесій,
десятою дорогою
обминав покійника.
То було в дитинстві,
давно…
А коли не стало моєї матері,
одійшли в інші світи
батько і молодша сестра,
коли в нашому селі
відбудували церкву
і службу Божу почав правити
молодий священник –
випускник духовної семінарії
з Вінниці чи із самого Києва, –
щось у мені змінилося:
після років сумлінного вивчення
істмату і діамату,
після великого множества книг,
кінофільмів і театральних вистав,
де висміювались забобони і пережитки,
а релігія трактувалася
як опіум для народу,
після того, як сонце мого віку
сягнуло полудня
і від мене один за одним
почали відходити за вічну межу
учителі, приятелі, друзі,
я раптом відчув потребу
заходити до церкви,
слухати півчих на криласі,
ставити свічки
во здравіє і за упокій, –
моїм приятелем
став отець Іоанн,
що за віком годився мені
мало не в сини,
я з острахом
почав помічати,
що, здається, перестав жахатися смерті
і зі смутком
згадую той час,
коли в нашому селі
не було церкви,
я не бачив Царських врат,
позолочених іконостасів,
не слухав півчих на криласі
і боявся попа.
Між тим і теперішнім часом
вмістилось не просто моє життя –
вмістилась ціла епоха.
(3 votes, average: 4,67 out of 5)