“Садиба Рузвельта тепер музеєм стала…”
Садиба Рузвельта тепер музеєм стала:
Галяви, парк, приземлистий будинок,
Могилу, на якій лише барвінок,
Усе юрба досліджує чимала.
І я з друзями в безжурній тій юрбі
Ходжу, дивлюсь та думаю собі.
Згадав чомусь дитинство і війну…
І раптом ніби вітерець війнув,
Та лагідний, та добрий – не сказати:
Із татового зручного “коня”
Малесеньке американеня
До мене простягає рученята
Сміється мама, батько теж сміється.
Ну що робить, скажіте, зостається?
Я взяв дитину, примостив на руку…
Таке ж гарненьке, як моя онука.
За чуба цупить сивого українця,
Щось белькотить своє по-немовляцьки,
А в дядька – ні цукерочки, ні цяцьки…
Лише на всіх нас радості – по вінця.
Буденний епізод… Один лиш мент
Людського гуртожитку, доброчинства…
Спав у землі колишній президент,
Отой, що жив ще в час мого дитинства.
Побіля барвінкової могили,
Де лиш горбочок та густа трава,
Ми з молодим сімейством говорили
Очима, серцем. Що там ті слова!
І все було неначебто на місці
У світлі і в музейному обійсті,
А додалося добре щось мені
В ту хвилю у нерідній стороні.
…Два тижні по Америці ходив,
Набачивсь чортівні і різних див,
І недруга стрічав я там, і брата,
Та кращого не мав, здається, дня,
Ніж той, коли американеня
До мене простягало рученята.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)