У ГОРАХ
І мир, і тиша над простором,
А страшно, що не говори,
Йти наодинці лісом-бором
По схилах дикої гори.
Та ще вночі, в незнанім краї.
Лиш уявив собі оте –
І щось непевне обступає,
Колючим острахом росте.
Стояла осінь у Карпатах,
В багнюці в’язли тягачі.
Одного разу до комбата
Мене покликали вночі.
Оце б поспать в таку годину
Хоч трохи – де вже про запас,
А тут:
– З паркетом – в штаб частини!..
Наказ же, друзі, є наказ.
Та ще й поради невеселі:
– Тримайся лінії зв’язку…
Це значить: скеля – через скелю,
Ріка – бреди через ріку.
А як дорогу ту долати,
Як темінь, темінь на біду?!
Але не скажеш: “Страшнувато…
Мовляв, не хочу, не піду”.
Навколо сутінки зловісні.
Десь міномет завив, мов звір.
Я ж пробиваюсь, наче в пісні,
З верха на верх, а з бору в бір.
Чужих ракет хвости червоні
Летять, як змії, з темноти.
Горять від кабелю долоні,
І невідомо, скільки йти.
Б’ють міномети знову й знову.
Земля від вибухів гуде.
І раптом чую рідну мову
І довгождале: – Стій! Хто йде?
І силует штатбної хати
Зненацька виріс на путі…
Отак вивчав я вас, Карпати,
І стежечки гірські круті.
В званні бійця-артилериста,
Безвусим хлопцем на війні.
І навіть важко відповісти,
Чи я боявсь тоді, чи ні, –
Тоді, в моїм двадцятім літі,
Але священними для нас,
Були оті слова на світі:
Боєць, присяга і наказ.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)