ДАЙ РУКУ, СЕСТРОНЬКО, МЕНІ
Ранкові сни тобі як слід
Уже давно не сняться…
Без батька ти – у десять літ,
Без матері – в тринадцять.
У стільки ж років – без тепла,
Без батьківської хати…
Понад Дніпром війна гула,
Ревли в полях гармати.
І десь під Києвом бої,
Що гримали щосили,
Мене, найстаршого в сім’ї,
З тобою розлучили.
І ти, страшне пізнавши зло,
Не плакала за мною…
Лежало спалене село
Руїною сумною.
Гойдалась в спалахах пітьма,
В диму сльозились очі.
А ти з сестричками трьома
Під небом, проти ночі,
Отам, де вирубаний сад,
Де кропива кусалась,
Під грім недальніх канонад
З дитинством попрощалась.
Пробач, як спогади сумні
Словами потривожу.
Дай руку, сестронько, мені,
На материну схожу.
Суху, натруджену таку,
Із запахом землиці,
А ще за молодість гірку
Пробач мені, сестрице.
На гонах фронтових доріг
В час дальнього походу
Я все робив, що тільки міг,
Для тебе, для народу.
Я знаю, може, не сповна
Твою нещедру долю…
Холодна нічка не одна,
Гарячі сльози, Олю.
Метуть сніги чи пада грім –
Завжди робота зрання,
І не розділене ніким
Нерадісне кохання:
Воно години не пита –
Негадано, неждано
Яскравим цвітом зацвіла
І без одцвіту в’яне.
І ніби сонця світлий пруг
Огорне мла туману,
Неначе холодом з яруг
Повіє серед лану.
А десь опівночі тоді
Наплачешся уволю,
Хоч не сама в своїй біді
Була ти, сестро Олю.
Парторг з колгоспу, добрий гість,
Загляне, поговорить,
І розпита, і розповість
Про наше спільне горе.
То десь заграє гармоніст
Про славні перемоги,
То пошта принесе мій лист
З далекої дороги.
І знову віриться, що там,
За смутку пеленою,
Твій сміх з піснями пополам
Над щедрістю земною.
Журба туманами спливе,
І хлопець синьоокий
Тебе коханою назве,
Розділить твій неспокій.
А дні, як води весняні, –
Ні меж їм, ані впину,
Лиш давні рани по війні
Ще ниють в злу годину.
І не спинити літ своїх,
Хоч як би не хотіла.
Усе частіш бринить твій сміх,
Немов помолоділа,
Отам, де пісня солов’я,
Де на лану широкім
Вся біографія твоя,
Світліша з кожним роком.
Де в парку шепчуться дуби,
Де в золотих покосах
Народу нашого скарби
І твій дівочий посаг.
Чому ж не втрапили свати
За стільки літ до хати?..
А днів минулих не пройти,
З початку – не почати.
Давно вже подруги твої,
Колишні Гальки, Любки, –
Поміж дітей, в своїй сім’ї
Воркують, як голубки.
Як ластівки оті з гнізда,
Знялась на власні крила
Сестричок зграйка молода,
І хата спорожніла.
А десь гармошка виграє,
Як здавна вигравала.
Й не віриться, що ти своє
Уже оддівувала.
З-за хати виткнувсь місяць-ріг,
Озвався сад стозвуко…
Дозволь поцілувати їх,
Твої робочі руки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)