“Моя задихана коридо”
Моя задихана коридо,
мій колізейний чорний дню,
твої дива ридають ридма,
бо з них злагоджують меню.
їх на руках навчать ходити
і танцювати на шнурку –
в догоду хтивим ерудитам,
юрбі цинічній до смаку.
Яка хвилюється у норму:
то драматично позіха,
то грима в стелю бутафорно
своїм премудрим “ха-ха-ха”.
Мій чорний дню, мій колізею,
на грані тьми і пустоти…
Чи, може, совість до музею,
поки не пізно, віднести?!
Бо то таке вже архідревнє,
як і пергамент, і соха,
тоді б і я зумів, напевне,
зректи премудре “ха-ха-ха”.
Рядочком кожним і абзацом,
і кожним всміхненим кліше
кричать газети про ерзаци –
ерзаци душ з пап’є-маше.
з трибуни хтось волає “браво!” –
по всіх усюдах загуло:
минуле вб’єм ерзацом слави,
якщо там слави не було!
Замість часу – ерзацгодину,
замість людей – ерзацлюдину,
а всім крикливим на догоду
ми подамо ерзацсвободу!
І для годиться ще й посієм
із власних рук ерзацмесію!..
Ура творцям ерзаців, браво! –
це ж підніме на висоту
і синтезовану державу,
і синтетичну пустоту.
Чого ж вам ще тоді шукати,
чого ж іще запрагне люд –
кібернетичного пілата
чи синтезованих іуд?!
(6 votes, average: 3,67 out of 5)