РІДНЕ МІСЦЕ ВІД РІДНОГО НАМ ЗАЛИШАЄТСЬЯ В СВІТІ
Пам’яті батька
Олександра Миколайовича
Рід, як повен горіх, надщербився
і виламалась, і відкрилася оболонка
аж до серцевини…
Рід покинув старійшина, сивий його патріарх
і лишився, як сивий туман,
тільки спогад та осиротіла родина.
Як вертав до воріт,
(павутина доріг)
лячно тенькало серце, чи ще… ще застану,
ще не відгорів той вогонь.
І в одну із ночей в темну тишу врізався
настійний, вимогливий, частий дзвінок.
Впало слово і враз розлилось
ще чорніше від чорної ночі…
Потім довго не їхав –
запізнювавсь в рейсі автобус,
наче довга, далека дорога
не хотіла наближувати ту годину…
Та ущільнювавсь час
і скорочувався до хвилини,
і та мить – як побачив красивого сивого батька
перший раз мовчазним
у холодному вічному спокої.
Часе, стань! Надивитись востаннє,
хай промчиться повз нас
отой чистий і радісний світ –
і застільних пісень,
і медового духу від саду,
і пахучих натруджених все біля хліба та пасіки рук,
голосних суперечок,
історій його – пережитих, захоплюючих та страшних.
(Коли мав проти німців – на плечах носив кулемет,
як стояла за ним проти більшовиків сильна
організація.
…як зіткнувся один із ворожою валкою й вистрелив…
…б’є совіт з автомата, біжить навздогінці…
…і впритул, біля серця, розривно
розтрощена ліва рука).
Вже останню домівку, оселю
Вибирати на цвинтар прийшли, де так тісно із місцем…
І… як Богом назначено –
Недалеко від висипаної повстанцям могили –
Гарне місце, ще й поруч 12 його побратимів,
Що загинули тут у бою під селом…
І як гріб запечатав священник,
І м’яко посипався грунт,
І все глибше і глибше ховалась у землю труна…
І вже тільки земля…
І здалося, земля та росте –
Вже росте в символічну, високу повстанську могилу…
Та всією землею стає, і стає Україною,
Що прийма в лоно рідного сина.
Та земля мені стала тепер ще ріднішою
Й кожна квітка, трава, бур’янина
До мене від батька росте.
Та земля…
Рідне місце від рідного, що залишається в світі.
(3 votes, average: 4,00 out of 5)