ТИ ПРИЙШЛА
Ти прийшла – і повіяло маєм,
і кімната моя зацвіла…
Та уже я тебе не спитаю,
де ходила і з ким ти була.
Знов хитнулися стегна прокляті,
як тоді, перший раз, у гаю…
Я не можу тебе цілувати,
бо не вірю в любов я твою.
За вікном умирають сирени…
Стій покірно, дивись і мовчи.
Тільки марно, кохана, до мене
ти приходиш на ліжко вночі.
І зітхання здійма твої груди…
Тишина… чи ридання, чи сміх!?
Ми на вулиці більше не будем
цілуватись з тобою при всіх.
Пролітають віки і години,
скорбний дзвін доліта з далини.
Хай у нас од кохання два сини,
та не зв’яжуть мене і вони.
Я від тебе не хочу нічого,
ти пройдеш і погаснеш, як дим.
Чи згадаєш поета дурного
ти на Півночі дальній з другим?
Я піду до товаришки Жені,
з нею муку розвію мою.
Завтра потяг. Квиток у кишені.
Дай же руку востаннє твою.
Мої думи розгублені, голі,
в болю мареві хвилями – чадь…
Не забудь же Олегові й Колі
ти про їхннього батька згадать.
Там, на Півночі ніжний і синій,
ти на тлі золотому берез
розкажи їм, що є на Вкраїні
їхній батько, багатий, як крез.
Він багатий на біль і сумніви,
на ридання, любов і пісні…
Що була ти зі мною щаслива, –
і у сні позіхнеться мені…
(2 votes, average: 4,50 out of 5)