ОРХІДЕЇ
Сонце пообіднє! Як повно розливається
Голос дітей під тобою! Вітер заснув
Під кущем манака, і колібрі п’ють мед
З розквітлого фіолетного й білого цвіту,
Потік дзюрчить між берегами з червоної глини.
Де мій запашний чорнозем, де лимани,
Що купали б моє коріння?
Де дерва, що піднесли б галуззя, як ліри?
Де журавлі, що перевезли б
Мою тугу за далекі моря?
Скажім: усе було б по-давньому;
Я прилинула б тихо над ранок
Шукати сад горіховий за дерев’яною церквою,
Потім застукала б радісно в шибу
Старосвітського дому в долині.
Горе! Незнані руки відкрили б двері,
Цікаві обличчя дивилися б просто на мене,
Сказали б на мові співучій і рідній:
“Чого ти шукаєш, чужинко?”
Невже ранній сніг поламав крислаті горіхи?
Позападали вже прадідівські могили
На кам’янім цвинтарищі в землю,
Де сходять фіялки, темні, як плесо під Греджином?
А та капличка на закруті вулиці
З обгорілими від свічок ангелами;
А ті скрипучі хори, де ми шукали
Старих свічників і хрестів?
Невже ж я не маю ніякого права на них?
Сонце пообіднє! Коли розіллєшся й засліпиш
Нас на зорінні, обітреш сльозу сирітську,
Пригрієш прочан бездомного люду?
Кожен несе своє горе, як слимак шкаралющу;
Мені треба самотою ходити по вечірніх горах,
Хоч мої вуста різьблені на срібнокутий сміх,
І мої руки мають стільки дорогого тепла.
Собі співаю. Природа довкола
Не пригорне мене, як сестра.
Кому потрібен мій спів?
Орхідеї у барвах середньовічних містерій
На картинах незнаних майстрів!
Які ви подібні до нас! Над вами палає
Сузір’я Хреста. Невже ви свідомі
Своєї шляхетності, ви – чужинки?
(3 votes, average: 4,67 out of 5)