Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



КАРНАВАЛ

(Ріо-де-Жанейро, 1968)

І
Гавеа, Корковадо, Папужий Дзьоб,
Скульптури прадавніх велетнів,
Пасуть острови з розквітлими спинами,
Де лоскотливі уяри розсмішують хвилі
І сушать ряску волосся на стегнах із гнайсу.
Тоді фавелянка Маркіза Помбал,
Шіка да-Сільва – лань і коханка,
Маракату дівочого пралісу,
В колоніяльних браслетах Сатурна,
Сходять за вінця поганської чаші,
Губляться в муравлищі пацьорок,
Де самба вливається в літургію.
І теперішнє в єднанні з минулим
На три дні відкидає роботу, молитву,
Смерчі і землетруси.

ІІ
Кричать декорації
Роздвоєними язиками.
Саксофони розпалюють
Жираф’ячі гриви.
Вахлярі вій розсівають
Хітину трійливих метеликів.
Продають м’ясо красунь
У парчею застелених ятках,
Де Момо ковтає пиво з бочками,
А митарі розторговують
Рубіновий пупець принцеси.

Ніч попеліє від іскри
З киреї Інес де-Кастро,
Блискавка з рукава Аль-Меліка
Тьмарять Альдебарана і Вегу.

Виливаю примари дитинства
В найсухішу цистерну.
Тиша тропічних морів
Поглинає мене, далеко
Від шуму людей, що не бачать
Магму, присохлу на обрії,
З кратерів власного горя.

ІІІ
Пливуть по пустелі душі
Процесія з Садару, пава в священних руках,
Раб з опахалом і татуюванням
На приборканій шкірі буйвола.
Питаю, чому він невільник,
Чому не ловить меч-риб,
Не полює плямистих пантер,
Щоб до хати приносити ввечері
Розписаний квітами ситець,
Сандалі й стругану іграшку?
Знечев’я бачу свої поколені пальці,
Що нашивали перлини й бурштин
На перелини й тіяри, щоб не піти до театру.
Я впізнаю своє бамбукове плем’я похиле,
Що стирає з очей щось дорожче, щоб інші не бачили;
І на чужому порозі сідаю
Неспокійною тінню хлібного дерева.

ІV
Людина з різними лицями
Або різними масками,
Скорозмінними, на лад штукарів,
Усміхалася рідно. Я наблизився
Відчути тепло й доторкнувся
Жорстокої терки, шерхоту
Декорацій, лаштунків.
Голос, який казав щось прекрасне,
Заскрипів вагадлом годинника
З крамниці античних меблів:
“Читай по-арабськи, навиворіт,
Хіба тебе вчити таких простих символів?”
Я запитав, котре лице справжнє.
Він продзвонив, що справжні – обоє,
(Стрілки однаково мовлять полудень і північ).
І я зрозумів, що я – не стрибун,
Не флейтист, що я – літописець.
Мої очі розсипали конфетті кольорові.
Люди зраділи, танцюючи фрево
З парасолями в смуги і крати.
Аж раптом мої кулакии загубилися
В рукавах сміхуна, що спливали асфальтом
Під закаблуки й лушпиння бананів.
І я нюхав, бездумно, сумного паперового гвоздика.

V
Ось я сміхун, обнявши гітару за пояс,
І мій трон – виполосканий ляпіс-лязур.
Ще дивлюсь, як розкидають пірати сіті на срібних русалок,
Як вітрильники топлять амфори, наповнені вечором.
Ти, що сивітимеш, наче білена хата серед беріз
У шелесті їх розмаю, в теплі білокорім,
Не рани мені очі сонцем із люстра,
Щоб я не осліп, як Гомер, як Камойнш, або Зе Одноногий
Що стрибає по Страсний четвер.
Мої очі вже майже жарини на білому ромбі,
А добрі слова – хліб із закальцем.
Ще одна пошматована Пісня пісень
Загорнула у вузлик своє заболочене свято
І пішла світ за очі розпадатися скибою
Під ралом зими. По ній почвалали
Чорт, і лицар, і смерть на кінських скелетах.
Карнавал відгорів. Найвищий звідар
Велів нам відкласти з обличчя дочасні маски.


КАРНАВАЛ - ВІРА ВОВК