ОСТАННЯ СПОВІДЬ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА
Живу – назад. Я – Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розтинає спину.
Не прапор-раб, не прапор-порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я вас веду – і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як Стожари.
…Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода.
І солона моя Солонице
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде,
Ще заплче ночами Барбара
Над споляченим сином моїм,
І розірветься серце, як хмара,
Від даремних за мене молінь, –
Та і тоді не прокленем ми долю,
Не зречемось себе, поранених синів,
Коли й побачимо в кривавищі за волю,
Що наш народ все тереном зацвів.
(3 votes, average: 5,00 out of 5)