Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ЦИКЛ

Але що ж робити

живій душі у цій державі смерті?

В. Мисик

I

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів’ям – просвітку нема.

Живеш – і жди. Народжуйся – і жди.
Жди – перед сконом. Жди – домовині.
Не назирай – літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Ти весь – на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.

А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.

II

Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.

Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.

ІІІ

Світ – тільки свист мигтючий. І провалля –
немов бездонне. Долі не збагнеш.
Бездомний, хоч – то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж – без меж).

Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають – ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки –
рожеві панти досвітку з пітьми.

Світанок – свист мигтючий.

IV

Задумалася свічка –
повечоровий спах.
Розрада невеличка –
і голова в руках.
Розіп’ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам’ятаюсь досі.
Під вибухами сосон –
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам’яті провали.
Але ж і дні настали –
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ –
це біле божевілля –
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.

1965-1967

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2,50 out of 5)


ЦИКЛ - СТУС ВАСИЛЬ