ЦИКЛ
Але що ж робити
живій душі у цій державі смерті?
В. Мисик
I
За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів’ям – просвітку нема.
Живеш – і жди. Народжуйся – і жди.
Жди – перед сконом. Жди – домовині.
Не назирай – літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.
Ти весь – на бережечку самоти,
присмоктаний до туги, ніби равлик,
від вибухлої злості занепалий,
не можеш межі болю осягти.
А світ весь витих, витух, відпалав,
не вгамувавши вікової спраги.
Він висмоктав із тебе всю одвагу,
лишив напризволяще і прокляв.
II
Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло.
Прадавні роки, місяці і числа
перебирають у живій труні.
Сомнамбулами бродять щонаймертві.
І так їм хочеться межи чужих кісток
свій непомітний віднайти куток,
щоб там боятись смерті.
ІІІ
Світ – тільки свист мигтючий. І провалля –
немов бездонне. Долі не збагнеш.
Бездомний, хоч – то вжалюйся до жалю
(а жаль, немов провалля, теж – без меж).
Час опада. За час не зачепитись.
Руками не вчепитись, мов за дріт.
О Боже, винеси! Руки обидві,
немов вітряк, з зорі і до зорі
блукають, шастають – ані тобі рятунку,
ані тобі розрадоньки. Самі!
І самоти згорьовані дарунки –
рожеві панти досвітку з пітьми.
Світанок – свист мигтючий.
IV
Задумалася свічка –
повечоровий спах.
Розрада невеличка –
і голова в руках.
Розіп’ятий на рами
сосновому хресті,
звіряєш самоті
днедавні тарарами.
Загублений між днів,
не спам’ятаюсь досі.
Під вибухами сосон –
мов на морському дні.
Важкі обвали літ
і пам’яті провали.
Але ж і дні настали –
оцей вселенський гніт.
Мій Боже, білий світ –
це біле божевілля –
не варт твого зусилля,
то й бідкатися встид.
1965-1967
(2 votes, average: 2,50 out of 5)