ДО “БРОДІВ”
– “Ой, мабуть, не гаразд
Учинили ми, браття.
Покладем для них наше завзяття –
А за що? За ту безліч образ?
Що сказав би Тарас?”
– “Так. Вони – вороги
І серце їх – люте.
Коли треба їм буде,
Вони винищать нас до ноги”.
– “Правда. Що не кажім,
Ми в руках… Тільки – ніби на кпини
Оцей Лев на мундирі чужім,
Оцей знак батьківщини”.
– “Заблизько дивитесь, брати,
Тому і мовите негоже.
Нехай усе для нас вороже,
Ми йдем, бо мусимо іти.
Ми йдем з одним із ворогів,
Бо лише це дає нам зброю;
Не безборонною ж стопою
Стояти нам на полі бою
Цих велетенських хижаків!
За Україну ж цей двобій.
За плодоносний наш чорнозем,-
Тож як нечинними ми можем
Стоять у прі цій вогневій?
Ми йдем – туди. А там, в лісах
Непримиримої Волині,-
Вже стріли, гуки соколині,
Уже ожив Базарський шлях.
Кострами стало там багаття…
Костри горять… Вже другий рік
Багнет в один і другий бік
Там обертають наші браття.
Ми йдем до них. У слушний час
Уміння наше, нашу зброю
З’єднаєм з їхніми для бою –
І сила витвориться з нас”.
– “Так, це лиш зав’язок. Не день ще,
Ще нам, брати, не розсвіло…
Ми знаємо, що німці – зло,
Але й Росія – зло не менше”.
. . . . . . . . . . . . . . .
Прадавня світить візія
У далечі хмурній –
І Галицька Дивізія
Керує крок у бій.
Вояки із Радянщини,
Із Польщі, і, мабуть,
Із кожної займанщини
В рядах її ідуть.
Йдуть юні,- саду Нації
Весняний білий цвіт –
Й такі, що у сімнадцятім
За рідний встали рід.
Прадавня світить візія
Над просторами нив –
І йде у бій Дивізія. …
І кличе віщий Див.
. . . . . . . . . . . . . . .
Не Дивізія вже,- лиш решти…
Глянув хрест на них з висоти…
Поможи, Білогорський Хресте,
Їм ранених своїх спасти!
Йдуть… Приспішено йдуть, як можуть…
Був наказ: за кожну ціну
Розірвати коло вороже:
Проламать ворожу стіну!
І стоїть, рамена залізні
Розпростерши над ними, хрест,
Ніби боре мряки зловісні,
Ніби каже: “вмерлий – воскрес”.
. . . . . . . . . . . . . . .
Міттенвальд, 1949
(1 votes, average: 5,00 out of 5)