ПОЛТАВСЬКА БИТВА
Встають перед зором задимлены далі,
Полтава, Батурин і Ворскло встають.
Козацькі загони, за волю повсталі,
На північ верстають окрилену путь.
Над ними гетьманські гойдаються стяги,
Гранчасто цвіте золота булава.
Рушає Мазепа, свідомий звитяги,
І славу навколо співає трава.
І в ноги лягають степи неозорі,
Привітно лунають байраки здаля…
– На поміч! На поміч! – волає у зморі
Поранений швед, посланець короля.
І рвійно знялися шаблі – як шуліки!
Метнулись навально легкі козаки.
Свій гнів на Москву вихлюповують ріки,
Відомсту на неї виносять балки.
І неба, й землі невгамовність невпинна,
Повставши пекельно, у битві кипить.
Вкривається трупом полтавська долина,
І меркне у димі полтавська блакить.
Як вої Олега, стрільці Святослава,
Богданові лицарі, зрослі з біди, –
Полки Гордієнка розколюють лави
Московської, хижої, злої орди!
Це судного дня довгождана когорта
Підводить окрилля з шабель і вогнів;
Це слава козацька й гетьманська погорда
Вергають на ворога звагу і гнів!
Велика звитяга, та війська не досить.
Навали п’ятьох не здолає один.
І шведи здаються, і жалі голосить
Дніпра голубого зажурений плин.
Він тужно пече, багряніючи кров’ю,
Гойдає журбу січових корогов
І з ніг короля обмиває з любов’ю
Пролиту в бою, запорошену кров.
І дальні дзвіниці ридають в одчаї,
І в жалощах никнуть і поле, і сад.
І, зором шугаючи в далі безкраї,
Мазепа вельможно відходить назад.
1959
(1 votes, average: 5,00 out of 5)