Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ЕПІЛОГ

601
Прийми, читачу, цей жертовний труд,
Двадцятьдволітню, довгу епопею.
Не ради красних і гінких споруд
Я молитовно побратався з нею:
Ще в Монтереї, де перістий люд,
Почав я з туги за батьків землею,
Коли Чапленко, ратай пересправ,
Мені фіктивну кризу приписав.

602
Знавець великий говірної мови
(Але й наклепник же, натураліст,
Усіх плебеїв проводир духовний!),
Це він, поплутавши Оази зміст,
Повів такі палажівські обмови,
Що поміж нами найміцніший міст
Людської дружби підпалив, – і блики
Нас роз’єднали, мов кордон, навіки.

603
А жаль великий, невимовний жаль!
Оцей гедзюк дейнецького покрою
Вітав права державницьких скрижаль
І зважно бився з хижою Москвою,
Дарма що, звідавши гуменних паль
І назвознавства підхопивши зброю,
Достотно вивів “несвідомих” нас
Від адигейців чи лихих черкас.

604
Кому світлішої дав Бог дороги,
Нехай радіє, мов мале дитя,
Мені ж доводилось крутити роги
Самому бісові – без каяття!
Та не сходив на бічні відноги
І не пускався берега – знаття
Мені було ясним дороговказом
(Про це повідаю ще іншим разом).

605
Ні, ні! Вагань і кризи не було.
Мета стелилася переді мною –
Немов струна! Бувало, підле тло
Мене шпигало, крило кропивою, –
Я просто йшов! Добро моє росло,
Сягало неба смугою новою
І поверталось рясно на путі.
Це дознавали не самі святі.

606
Коли в тюрмі попаривсь я три тижні
За те, що львівські прочитав книжки
У Запоріжжі, – прокрощі невтишні
Мене морили. І відчай важкий,
Немов князів усобиці колишні,
Душив смертельно. Бравшись навпрошки,
Я самотужки бився із добою –
Не раз, бувало, й ранився з собою.

607
Така вже доля тих, що предків міць
І запорозьку непокірну вдачу
Успадкували в гуркоті грімниць
Або за взір традицію козачу
Взяли – як стяг, щоб тілу горілиць
Не припахати у степу і плачу
Не підживляти серед матерів.
Безсмертя тим, хто в битві догорів!

608
Моє життя, моя журба німовна,
Мій змаг за правди гордий маєстат
Ненатле серце гартували сповна.
Так мітко б’ють набої від гармат!
Нехай на тім’ї не гойдалась вовна
(Чи пак чуприна), – двиготів варстат
І щедро ткалася буття основа,
Немов китайка тчеться малинова.

609
Я не забуду бравий Монтерей,
Дзвінку, вояцьку, зеленаву масу,
В яку я в’їхав, мов козак Еней,
Та вмить сахнувсь московського заквасу,
Що ним, позичивши в Сірка очей,
Поїли гурму, до житнівки ласу,
Білогвардійці, зухи-москалі,
Кому кордони й досі замалі.

610
А дядько Сем недобачав нічого,
Пригрівши їх доларницьким крилом.
Адже російської навчали строго,
Мели холодні війни помелом.
Нахабна сотня гарту престарого
В довір’я кралась хитро, напролом,
І під кирпатим носом дядька Сема
Плелась московська – не одна! – лексема.

611
Повикладавши добрих років п’ять
Тому вояцтву українську мову,
Лайнув я хвацько полум’ям проклять
На малорусько-альбовську основу,
Що – як Пилат – голготами розп’ять
Мені стелила довгу путь Христову.
Тоді-то я, лишивши Монтерей,
Майнув на Північ – до своїх людей!

612
О, пресвята Канадська Україно!
Здобута плугом, ралом, рискалем,
Ти рідним словом любо, солов’їно
Збудила в серці благодатний щем –
І я гілчасто, буйно, стокорінно
В тобі розвився – вдруге – під кличем
Отих мужів невтомної громади,
Що змаг вершать на преріях Канади.

613
Який нестримний, войовничий здвиг!
Яка могутня воля наполегла!
Ще треба довгих і премудрих книг,
Щоб цих людей, засмалених, як цегла,
Ці вперті душі, вийшли з-під кормиг,
Чия відвага й досі не померхла,
Узяти в пісню на палкий мотив,
Яким Тарас лиш козаків гостив.

614
Лучкович, Кремар, Гавриляк і Дзюба,
Кальба, Стечишин, Зварич, Саварин…
О, скільки вас! Не подолала згуба
Завязто-впертих… І дочка, і син,
І внук ростуть на чужині, та люба
Дідівська мова. Той співучий плин,
Пойнявши даль в Альберті й Манітобі,
Співає гимн Тарасовій подобі.

615
Вона велична: красний п’єдестал
Уріс навіки в магнітобське лоно;
Розкрита книга; як вогеннний шквал,
Гудуть поетові слова стодзвонно.
Нехай страхають бурею навал
Московські орди, що грозять червоно, –
Тарас радіє: український дух
Оповиває ввесь прерійний рух.

616
Його боїться, стрясена до краю,
Облудно-хитра, в машкарі, Москва…
Я добре знаю, я достойно знаю
Її солодкі, райдужні слова,
Її підступність вікову, безкраю,
Що вже півсвіту стихла обплива…
Вона ж у Римі чорними руками
Тягла й мене до гробової ями.

617
Стоять по всьому світі бур’яни,
Цвіте гнилизна, грає пустошміддя
Прийшла пора – заморські вертуни
Пустили в рух альбертське жужіль-сміття:
Вагою наклепів, облуд, мани
Зігнути вниз найвище верховіття,
Предобрих дій позбавити мене, –
Пекло ж їх слово правди вогняне!

618
О як до споду потрясло комірку
Того, хто викаляв берлінський мур!
У найзахиснішу, найглибшу нірку
Сховавсь потьмарливий псує… щур,
А та щуриха, промітна вивірка,
З нагоди в гречку – блискавкою бур!
І похітливий пискіт в Едмонтоні
Підняв із гробу ласія в Трентоні.

619
Пішла в бадьорий, навісний танок
Свіньовсько-ржанська, голосна галайстра;
По всій Канаді гнався голосок
Обмов і підшептів лихого майстра.
Була спекота. Хоч води б ковток!
Моєї долі прив’явала айстра.
Та Суд Верховний з-над оттавських площ
Послав на Захід життєдайний дощ.

620
Законний присуд: кривду переборе
Пречиста правда в чесному житті
Що – як ріка – то ніжне, то суворе
Несе литво крізь нетрі несвяті,
Аж поки випливе в широке море;
І ми вздримо житейські води ті,
Де над ясними в сонці берегами
Шаріє щастя райськими плодами.

621
Та поки правда – межи нас одна! –
Підступну кривду шаблею знеможе,
Борись, читачу! Допивай до дна
З гіркої чаші й побивайся: – Боже!
Допоможи отруйного вина
Спивати мужньо. Несп’яніло й гоже
Також ректи, як Валентин Мороз
Рече в гулагах-муках, між погроз.

622
Нехай рясного щастя не зазнав ти,
Супроти бістлів – бийся до кінця!
Під прапорами провісної правди
Убравшись в імпет збройного борця,
Якщо в двобої досі не сконав ти,
Дознаєш межінь, що сталить серця.
Отак і я докінчую поему
З передчуттями про кончин дилему.

623
Понад шістсот завершених октав!
Дарма що менше, ніж було в Осьмачки.
Не більше в Рильського (мисливських справ
Знавця, яки підстереної качки
Не раз, бувало, домагався вплав,
А повертався із води навскачки).
Гадаю, досить довгих балачок,
Бо рими – й ті обходять мій гачок.

624
Минув мій вік. Доба моя минає.
Пора подумати про супокій.
Новий загін поетів добирає
Нового слова і гуде, мов рій,
Дзвенить, як мідь, шугаючи в безкрає.
Вже крайній час – у формі нелегкій,
Пойнятій сув’яззю римівних мафій,
Собі створити щось із епітафій:

625
СЛАВУТИЧ Яр, виховник і поет,
Лежить отут, похований в Канаді,
А рвійний дух, не знаючи тенет,
Воює далі. Не кінець браваді!
Убравши в карби не один сонет,
Творив октави то сумні, то раді, –
Инакше згинув би цей гранослів,
Чий меч ворожих не щадив голів.

1957-1978


ЕПІЛОГ - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)