Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ПОХВАЛА ПОЕЗІЇ

З латинської мови переклав А. О. Содомора

Світлий дар богів, поетичне слово,
Їх осель дитя, гомінке й солодке,
Кажуть, лине ввись, дев’ятьом небесним
Сферам співзвучне.

Сам Платон-мудрець у своїх писаннях
Вчив, що й дев’ять муз подають свій голос
Влад із хором сфер, що в глибокім небі
Мирно кружляють.

Славить пісня ця не лише прадавні
Подвиги мужів, а й за приклад ставить
Їх життя святе і богів шанує
Словом хвалебним.

“Кожен твір співця (вороги ясного
Феба твердять так) – небилиці сущі”.
В пісні ж, десь на дні, по-мистецьки скрита,
Зблискує правда.

В панцирі твердім – із горіха зерня,
Хист тонкий, бува, – навіть в грубім тілі.
Так і суть свою досконала пісня
Звикла ховати.

Отже, про співця недаремно кажем,
Що натхненний він божеством небесним,
Що летить до зір, над земним поділлям
Крила простерши.

Що ж бо є тривким на зрадливім світі?
Хутко смерть бліда кожен плід стинає,
Вперто час гризький і руйнує, й точить
Все вколо себе.

Зникне ладан весь, аравійця гордість,
І рудий метал, що ним Таг ясніє,
Щезнуть перли ті, що мов сніг біліють
В морі Червонім.

Пустка нині там, де стояла Троя,
Де колись цзіли семибрамні Фіви,
Де, було, стрімкі владарів гробниці
Неба сягали.

Хто б то чув про міць владарів могутніх,
Хто б сьогодні знав про вождів діяння,
Хто б згадав про них, коли б віщий лірник
Їх не уславив?

Скрила б ніч глуха безталання Трої,
Впав би й сам Ахілл-воївник безвісно,
Стлів би й Ректор там, у піску гарячім
Рідного краю.

Лета вічним сном повила б Дідону,
Канув би Еней, хоч яку мав славу,
В млявий той потік, – та Вергілій-вчений
Вдарив у струни.

Звідки знали б ми й про братів-фіванців,
Тих, які – о гріх! – піднімали в гніві
Брат на брата меч, щоб його багрити
Братньою кров’ю.

Хто б Ясона знав, чи про злоте руно,
Ним добуте, чув, чи про хист Медеї?
Хто Пегаса б знав, якби все це в пісні
Не оживало?

Прахом все пішло б (не гадай, що й муз я
З їх джерел святих та з печер усуну),
Всі діла мужів, хоч були й величні, –
Нині б забулись.

Слава йде гучна по широкім світі,
З краю в край гримить – про співця-фракійця:
Милим дзвоном струн і дуби, і скелі
З місця здвигав він.

Славен буде ввік і співець із Смірни,
З Мантуї співця не загинуть твори,
В них-бо – згук боїв, що вели данайці
З роду фрігійців.

Жив і все живе й у пошані вічній
З Кордуби співець, як і той, хто славив
Хід Лівійських битв, буде вік звучати
Й Стація ймення.

Досі й Флакк живе, що в сім’ї поетів
Перший лірник був, і каратель блуду –
Юній; з ним і той, хто сатиру вперше
Вигострив – Персій.

Глянь, Назона вірш палахтить любов’ю,
Не таїв її і Катулл-учений,
І сумний Тібулл, і Проперцій гордий –
Нині між нами.

Всі співці живуть, осяйного роду
Вінценосний хор; їх імен славетних
На сувої тім не списав би, звісно,
Стилос мій скромний.

Поки Феб ясний од просторів Сходу
Повозом гримить до земель іберів,
Поки то серпом, то вже колом повним
Зблискує місяць,

Поки в’яже мир елементи світу:
Поки твердь землі в своїх межах крайніх
Чує сплески хвиль, оповита вколо
Світлим ефіром, –

Завжди з уст в уста по широкім світі
Йтиме слава їх, непідвладна смерті,
Пісня, їхній дар, між людьми цвістиме
В вічній обнові.

Хай же тих співців не змеркає слава!
Ти ж їх все гортай, перечитуй пильно;
Перш за все – того, хто собою вславив
Край Пелігнійський.

Вправним віршем він, як ніхто, спроможний
Нам розкрити все, що ховає пісня,
Все, що лиш таїть, віщуванням грізним
Феба триніжок.

Що загін співців проспівав, на все це
Світло кине він, і коли б стежини
Не вказав тобі – ти між книг священих
Помацки йшов би.

Ось тому прошу, – коли й справді вабить
Фебів храм тебе і шануєш ревно
Дев’ять сестер, муз, – до того поета
Серцем горнися.

Вчених книг його не згортай ніколи,
Чистим серцем пий ті зразки високі –
Й те побачиш, вір, що було ще вчора
Скрите від тебе.

Дзвінко в струни б’є буйнокудрий лірник,
Феб, і музи вже – у танечнім колі;
Лине гомін ген, де горби, де ріки,
Медом текучі.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)


ПОХВАЛА ПОЕЗІЇ - РУСИН ПАВЛО З КРОСНА