Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







Новочеркаськ, 1962 рік

I

З давніх-давен, при всякій владі,
Без тяганини, зайвих слів,
Російські вузи були раді
Прийняти “братиків-хохлів”…

У рідний, свій не поступивши,
(Ще існував тоді Союз),
Позаду прикрощі лишивши,
Подавсь і я в російський вуз…

Прийми ж уклін, Новочеркаську,
Столиця древня козаків.
Спасибі за гостинну ласку,-
Ти, як дітей, нас обігрів.
Були ми юні всі уперті
При вступі в чесній боротьбі.
Нам відчинив до світла двері
Учитель мудрий – НПТ*…

І не забуду я ніколи
Широкі сходинки, колони.
І нині у душі, повір,
Живе одвічний Критий двір *.

Живе студентське плем’я дивне.
Безклопітне, не агресивне.
Де кожен про освіту дбав
І вищих намірів не мав.

Ми вірили в життя надійне:
Робота, згодом-і житло,
Платні підвищення постійне,
Посади… (як кому везло).

Ми вірили “марксистській правді” –
Державні кріпаки, насправді,
Навчались плідно в інституті,
До лозунгів Москви прикуті.

II

Та хід навчання обірвався,
Чутки вужами там і тут:
– НЕВЗ** не працює, НЕВЗ піднявся! –
Гуде в перервах інститут.

Прийшли з заводу делегати,
Студентів заагітувати:
— Приєднуйтесь мерщій до нас,
Підтримайте трудящий клас!

А “мудреці”, що з ректорату,
Усі, звичайно, партократи,
Відважились на менше зло,
І рішення просте було:

Ідейно нестійких студентів
Від буржуазних елементів
В гуртожитках – ізолювать,
І двері всі позачинять…

Та для сміливих все одно
На волю знайдеться вікно!

III

Стояло на порозі літо,
Сади вже стали червоніти,
Новочеркаськ, дощами вмитий,
Жадав і жити, і радіти.

/Пора була ясна, погожа!
Але душа була тривожна.
Мов на біду важку чекав,
— Як до заводу поспішав…

IV

Завод ледь дихає, страйкує,
Біля воріт – юрба нуртує.
Зірватись може кожну мить:
– Ану, цехи, давай трощить!

– Ви наші давні кровопивці,
Експлуататори – убивці!
Доволі, гади, панувати,
З трудящих соки вижимати!
Он робітник студент-заочник,
Як пролетарський вождь пророчить,
Що нас розіб’є влада вщент,
Коли прогавимо момент.

— Гінців пошле хай мітинг наш,
Підняти треба “Россельмаш”,*
Та брати банки й телеграф –
Тоді настане влади крах!

— Які бридкі, жорстокі зміни
До крайнощів дійшли, коли?
В крамницях – піднялися ціни,
Не НЕВЗІ – норми підросли!

— Ходили чесно на паради,
Тепер – на площу, до міськради!
Сиділи, мерзли в таборах,
Тепер – відлига на вустах!

Нещадного козацтва діти,
Сини і Дону, і Дніпра,
Тож скільки вам іще терпіти,
Чекати милості, добра?

V

Мене і радість обіймає,
І сумнів серце обпіка –
Я бачу кинуті трамваї,
Колони йдуть із Хатунка*.

Утративши, що можна втратить,
Худий, змарнілий гегемон
Спішить спитати у міськради:
— Де ж справедливості закон?

— Які бридкі, жорстокі зміни
До крайнощів дійшли, коли?
В крамницях – піднялися ціни,
На НЕВЗі – норми підросли!

На площі – люди мітингують,
А можновладці – гнів не чуть!

На всі питання знову й знову –
Чіткі шеренги вояків…
Ніхто не вийшов на розмову,
“Бунтівників” – вогонь зустрів…

І натовп, як лавина, зрушив,
Як при царату в злі роки,
З дерев посипались, мов груші,
Завжди цікаві хлопчаки…

І полилася кров невинна.
І крики й зойки без упину:
Стріляла в пролетарські спини
Партійно-керівна машина…

А площу згодом оточили,
Як наказав штабний обком,
Ще теплу кров водою змили,
Асфальт припудрили піском.

Лежачих – підтягли до купи,
У самоскиди – склали трупи,
В глухих яругах “спецвантаж”
Ховали ніч, до ранку аж…

В сирій донській землі зариті,
Всі двадцять три, злочинно вбиті.*

VI

За що, скажіть, така нам кара?
У небі ворон кряче злий.
Ой, налетіла чорна хмара,
По місту тіні поповзли.

Суди та вироки поспішні,
Та, сльози матерів невтішні.
За вироками – сім смертей,
Ще більше страху – на людей.

Юнак, знайомий добрий мій,
Був – токар, Сотников Сергій.
Засуджений він, як бандит,
Бо біля заводських воріт І
з даху став агітувати
Завод сусідній страйкувати…

— Не хочу помирать бандитом! –
В суді кричав несамовито…

Пороги мати оббивала,
За сина немічна благала,
Що батько в нього – фронтовик,
А в громадянську – більшовик…

Не помогло, не помогло –
Добро не зупинило зло…

Зів’яли паростки надій –
Розстріляний – її Сергій.

Таких Сергіїв хочу славить,
Таким би пам’ятники ставить!

Мовчить собор, закляк Єрмак, *
На площі бронзовий козак…

VII

А інститут гостей стрічає…
Із комсомольського ЦК,
Гуде, послухати бажає
Столичного керівника.

І вийшов дядько на трибуну,
Ще не старий, та вже й не юний.
А белькотить, немов дитя,
Про світле наше майбуття.
Та розтлумачує красиво
Про грандіозні перспективи…

Наприкінці вже, на прощання,
Коли студентський гвалт піднявсь,
Посипалися запитання –
Чіткі, прямі, на тему дня….

Підвівся ректор, глянув тупо –
(Сум’яття по рядах пройшлось):
— Назвіте прізвище і групу,
Коли питаєте про щось!
Цікавих віником змело,
І запитань вже не було…

VІII

А через кілька днів потому
3 Москви приїхав Мікоян*,
І в тоні Ментора, різкому,
Подав блискучий диво-план.

У місто навезли достоту
Горілки, хліба, ковбаси…
Гуляй, обдурено голото,
Забудься, більше не проси!

Студенти ж, як радянські люди,
В кутах шепталися вночі,
Бо зранку нишпорили всюди
Хорти при владі й стукачі.

Знайшлося і для мене стерво –
Іду на виклик в КДБ.
Натянуті до краю нерви,
Тремчу, ледь стримую себе…

В кімнаті тихо, темно. Вікна
Закриті шторами ущерть.
В кутку годинник тіка мірно,
Обличчя слідчого, як смерть –

Бліде і сіре, непорушне.
На мене лампа диха душно.

І голос, наче з того світу:
— Ну, що ж, юначе, розкажете,
Що бачили, де ви були,
Коли колони містом йшли?

— В гуртожитку ми всі сиділи,
Весь день я нудився без діла…

– Неправда… В натовпі людей
Ось ви на фото у той день.
Ось ви йдете, ось стоїте…
Кого ви тут пізнаєте?

– Нікого… (І шукаю слів).
Я йшов до друга, що хворів…

— До друга? Дай мені адресу,
Куди ходив – маршрут накресли, –
Почав міняти слідчий тон,
Мене беручи у полон.

Години три отак тримав,
Розпитував та все лякав…
Як інтерес до мене зник,
Велів, щоб прикусив язик,
Про все нікому і не пискнув.
(Я на мовчанку – дав розписку)…

А ми ж, як всі радянські люди,
Вже не шепталися вночі.
Шмигали щодобово всюди
Хорти при владі й стукачі.

Прощай, провіснице – відлиго:
Ляга на землю знову крига!

Х

Спливло – вже майже сорок літ.
Перемінився білий світ,
А я вертаюся туди,
Де юності мої сліди…

Новочеркаськ, як і раніше,
Для мене – місто наймиліше.
Стоїть собор, стоїть Єрмак –
На площі бронзовий козак.

Є інститут, горя освіти,
Студенти там – Росії діти.
А час розкрилений летить…
Дай, Боже, нам без крові жить!

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2,50 out of 5)


Новочеркаськ, 1962 рік - ПАВЛОВСЬКИЙ ВІТАЛИЙ