Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







В НАЙТЯЖЧУ МИТЬ. Драматичний етюд

Дія відбувається після того, як кубинські повстанці, висадившись із “Гранми”, потрапили в засідку батістовців і були покошені кулеметним вогнем. З 82 залишилося живими 12, але ж і вони загубили один одного у тропічних заростях. Фідель, знесилений і поранений, обдертий, зарослий, лежить під кедром. Напроти на сухому дереві сидить зловісна птиця гриф.

Г р и ф
Ну, ось і все, Фіделю. Ти лежиш
Тихенько, наче під мітлою миш,
Що від кота сховалася страшного,
Боїшся ти зробить маленький рух,
Щоб не піймав тебе кігтистий зух,
Та знай, що не втекти тобі від нього!
Я – смерть твоя. Тобі я вип’ю зір,
Сьогодні ти вже не побачиш зір,
Що будуть Кубі сяять, як і вчора.
Вмирай скоріше!

Ф і д е л ь
Що це за мара?!
Птах дзьоб гачкастий ніби отвира,
Здається, розмовляє ця потвора.
А може, це причулося мені,
А може, це в душевній глибині
Озвався голосом пташиним сумнів?
Гей, птаху злий, ану, заговори,
Та голосно, щоб чули всі бори,
Що ти недавно вельми пороз умнів!

Г р и ф
Ні, не здалось тобі, мою ти річ
Почув тепер, а доки прийде ніч,
Відчуєш ти удар мойого дзьоба.
Не точно ти назвав мене, але,
Здається, що не так уже і зле:
Твій сумнів – смерть, а я – її подоба!

Ф і д е л ь
Ти б краще облетів цей дикий ліс,
Усе до дня розгледів і приніс
Мені хоч вістку, де мої братове,
Чи хто залишився із них живим,
Чи всі побиті?

Г р и ф
Що? Літати в дим,
Що поле бою вкрив? Пусті розмови!
І так і знаю, що загинуть всі,
Як не тепер, то по якімсь часі,
Отак, як ти, від голоду, від рани…

Ф і д е л ь
Мовчи, стерв’ятнику, не згину я,
Моя ідея тут, снага моя,
Моя земля й народ…

Г р и ф
Твої кайдани,
Твоя тюрма й несправедливий суд,
І кат Батіста твій – так само тут!
Ось я тобі на груди скоро сяду,
Безсилий ти – руки не піднімеш,
Аби мене прогнати геть, та все ж
Ти мрієш розвалить державну владу.
Напроти танка ти – немовби хрущ,
А з бомбовозом бийся голіруч:
Він бомбою, а ти його сумлінням
Удар, герою! Бачиш, ти – банкрот!

Ф і д е л ь
Як на тирана встане мій народ,
Він літаки збиватиме камінням!
І дертиме він танкову броню,
Немов ганчір’я, ніби порохню,
Топтатиме заліззя кулемети!

Г р и ф
Народ – абстракція, мільйонів дух
Нехай дере броню, немов рантух,
Мені однаково. Життя конкретне,
Що є в тобі, що бачить світ з-під вій,
Скінчиться тут сьогодні, зрозумій!
І що з того, що добре житись буде
Тут іншим людям, іншим, не тобі,
Вони собі по смертній боротьбі
Доми збудують, заваливши буди,
І та земля, в якій ти будеш гнить,
Їх буде веселити кожну мить.
В них буде воля, праця і кохання,
В них буде все, а в тебе – забуття.
За їхнє щастя ти даси життя,
Та що тобі з того?

Ф і д е л ь
Дурне питання!
А що мені з життя в гнилім багні?
Вертітись червом по намульнім дні –
Невже це більше щастя, ніж сконати
Людиною, упавши горілиць
На ніжні руки квітів-зоряниць,
Жбурнувши все в катів – слова й гранати?
Невже мовчати й бачити, як гидь
Мерзенне діло навкруги вершить,
Як у людину вкліщилась підлота, –
Це більше щастя, ніж геройська смерть?

Г р и ф
Ти впертістю мене тепер не сердь,
Бо в мене появилася охота
Твої зіниці вирвати живцем,
Щоб ти із окривавленим лицем
Лежав отут у темряві до скону!

Ф і д е л ь
Попробуй лиш до мене підлетіть,
Я видушу з твойого дзьоба їдь,
Я виб’ю з тебе стерв’ячу оскому!
(Виймає револьвер).

Г р и ф
Ого! Ти силу дістаєш нову!
Це значить – смерть уже тут наяву,
Прийде твоя загибель незабаром,
Я бачу, як життя в тобі зника…

Ф і д е л ь
Та може кінь убити різника
Останнім несподіваним ударом!

Г р и ф
Ти револьвером не лякай мене,
Бо постріл ворогів сюди зжене,
Що нишпорять навколо за тобою.
Та куля, що отут мене уб’є,
За минь у серце вернеться твоє!

Ф і д е л ь
Будь проклятий!

Г р и ф
Не вб’єш мене клятьбою!

Ф і д е л ь
До мене друзі йдуть. Ти знаш їх.
Пух розлетиться скоро з крил твоїх,
Де воля родиться, там загиба зневіра.

Г р и ф
Це ти про друзів згадуєш тепер?
А скільки раз ти мало не помер
Почерез друзів? Чи не гірша звіра,
Не гірша, ніж отруйлива змія,
Була найкраща подруга твоя,
Яку ти в серці носиш досі, мабуть?!

Ф і д е л ь
Ношу, так що ж, не всі ж бо люди злі.

Г р и ф
Отак серця і робляться гнилі –
Здорову часть отруєна ослабить.

Ф і д е л ь
Як жить вона мені колись не дасть,
Візьму її, свойого серця часть,
Ненавистю затисну туго-туго,
Немов бородавку, перев’яжу,
І відпаде вона, і, мов чужу,
Її я викину…

Г р и ф
Гм! Гм!

Ф і д е л ь
Замовч, наруго,
Крилата муко, хоч на мить замовч!

Г р и ф
Вгамуй себе, і стримай власну жовч,
І вислухай мене, що є рятунок.
Як хочеш, принесу тобі води,
І ягід, і зерняток, тільки ти
Зроби для мене гарний подарунок:
Дай виклювати очі молоді,
Чей не один обходиться в житті
Без того зору, що мені смакує.
І ти спокійно заживеш собі,
Бо вже ні з ким не борються сліпі,
Але живуть…

Ф і д е л ь
Не трать же слів ти всує,
Тобі свойого зору не віддам,
Бо краще попрощатися з життям,
Ніж відчаю віддати власні очі.
Щоб я із ляку перед катом сліп
І жив, неначе паразит поліп,
Щоб відрізнить не міг я дня від ночі,
Щоб я усю свою снагу бійця
Віддав за спокій мертвого сліпця,
Щоб я віддав найвищу насолоду –
Дивитися, як ворог відступа, –
За супокійну темряву раба?
Ти не діждеш цього!

Г р и ф
Ти до народу
Сліпим прийдеш, та все-таки прийдеш,
І буде стріча, радощі без меж,
Його, як схочеш, поведеш до бою,
Не мусиш ти у першій лаві йти,
Тобі читатимуть з фронтів листи,
Ти кермувати будеш боротьбою.

Ф і д е л ь
Не може кермувати той людьми,
Хто сам не бачить шляху із пітьми,
Не може дати волю той народу,
Хто душу закував у темноту.

Г р и ф
Я знаю сам цю істину просту,
Але чи певний ти, що ту свободу,
Яку виборюєш, приймуть усі,
Коли вона з пістолем на пасі
Постукає до багачів і вбогих?

Ф і д е л ь
Свободу стріне радо білий люд.

Г р и ф
Возведена свобода в абсолют –
Так само зло!

Ф і д е л ь
В палацах на порогах
Її зустрінуть кулі і ножі,
У неї будуть рідні і чужі,
Бо на людину чесну схожа воля:
Добро чинитиме, але не всім,
На злих вона впаде, неначе грім,
Їх розчахне, як древо серед поля.

Г р и ф
Ти непокірний, хоч безсильний ти,
Тебе я осліплю!

Ф і д е л ь
Лети, лети.
Злітай сюди, до мене, – bajo, bajo!

(Гриф зривається і летить до Фіделя).

Вже краще смерть од ворога, повір,
Аніж тобі віддати ясний зір.
Крилатий сумніве, огидна птахо!

(Стріляє).

Д р у г Ф і д е л я
Живий! Фідель живий! Це він стріля!
Ми чули постріл, бачили здаля,
Де впала птиця вбита, і знайшли ми
Тебе вже легко, але знай, три дні
Шукали ми по цій гущавині…

Ф і д е л ь
Спасибі вам, спасибі, побратими!

1962

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


В НАЙТЯЖЧУ МИТЬ. Драматичний етюд - ПАВЛИЧКО ДМИТРО