Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ІВАН ЗАГАЙЧУК

І
Літа, літа пройшли відтоді,
Як я, хлопчина-сирота,
Просив роботи в цій господі…
Пройшли, промчалися літа.

Найнявся я робити в стайні.
От, викинь гній та підстели,
Щоб коники були охайні,
Блискучі, дужі, як орли.

Але хіба на тому стане?
Я всі роботи перейшов.
Бувало, крикне хто: “Іване!” –
Лечу до того стрімголов.

І все роблю, що не попросить.
У наймах просьба – то наказ.
Багач тобі не скаже “досить”,
Ще й підганяє раз у раз.

Як гарував я, як робив я,
На побігеньках був у слуг:
Від осені до переджнив’я
І знов до сніжних завірюх.

Тяжкої наймитської долі
Я навіть проклясти не міг,
А тільки плакав у стодолі,
Коли вузлований батіг

Мені синцями спише тіло
(Так фірман бив мене, підляк).
І досі тямлю, як боліло,
Неначе є на серці знак

Від сирового батожища.
В нічній зволоженій імлі
До матері на кладовище
Приносив я свої жалі.

На гробику росте ялиця,
Звалився хрестик у траву…
Туди ходив я помолиться
І розказати, як живу.

Як мучуся, поневіряюсь,
Як б’ють мене усі й за все,
Як ласка згірдна, мов окраєць
У пазусі, мене гризе.

Ходив я скаржитись до мами,
Що доля – мачуха лиха.
Так виріс я під батогами
І дослуживсь до конюха.

ІІ
Росли, неначе два соколи,
В газди мойого два сини.
Повернуться, було, зі школи,
І біля мене вже вони.

– Гей, вуйку Йване, а коли ми
Поїдем за грибами в ліс? –
(І забував я із малими
Про гіркоту пролитих сліз).

– Гей, вуйку Йване, а коли ви
Нам казочку розповісте? –
(І на моє життя хмарливе
Світило сонце золоте).

– Гей, вуйку Йване, а коли-то
Ви заспіваєте нам знов? –
(І знову козаченька вбито,
І червоніє в житі кров).

Хлоп’ят любив я… Чей же діти
Не винні в тім, що наймит я,
Що мусили осиротіти
Дитинство й молодість моя;

Що батько мій умер в Канаді,
Шукаючи мені добра,
А маму в тихім безпорадді
В могилу струтила жура…

Хлоп’ят любив я, що й казати,
Вони ще знати не могли,
Що їхній батько, їхня мати
Мене навіки запрягли,

Неначе ту німу скотину,
У наймитський гризький хомут,
Що віддавав я без упину
За чорний хліб свій чорний труд.

Любив? Чи, може, тільки сниться,
Чи вже ненавидів тоді
За те, що доля, як служниця,
Їм догоджала у житті!

Якби ж то мав я серце віще,
Що загляда в майбутні дні,
Якби провидів я тоді ще,
Кому – казки, кому – пісні,

Я б настромив обох на вила,
Щоб кров із їх сердець стекла,
Шоб гадина у них не звила
Свого тихенького кубла!

ІІІ
Захланний чоловік хотів би
Коло самого бога стать.
Газда наш був побожним ніби,
Мав показну він благодать.

На водохреща він стояти
Хотів найближче до попа,
І трійцю у руках тримати,
Щоб бачила його товпа.

Чи обламалася крижина,
Чи, може, підштовхнув як слід
Його якийсь там біднячина, –
Пішов навіки він під лід.

Знайшли ми трупа. Всі провини
Я відпустив йому з людьми.
Як двері, віко домовини
Навіки зачинили ми.

Забили міцно гонталями…
І що з того, що він багач?
Вже не підніметься із ями,
Хоч золотими слізьми плач…

А через місяць удовиця
Мене закликала в янкір.
Не може в очі подивиться
І побіліла, як папір.

Та каже просто: “Ти, небоже,
Газдою бути б не хотів?”
Кажу: “Хотів би”. – “Ну, то, може,
Пришлеш до мене старостів?!”

І посміхнулася, а в мене
Упало серце і навпіл
Розбилось, як горня черлене,
Яким ударили об піл.

Я зрозумів – носити в ньому
Уже не зможу я любов.
І до стодоли на солому
В ту ніч я спати не пішов.

А по селу пішла неслава
Правдива і тому страшна.
Отак мене взяла смаглява
Газдиня, любка і… жона.

Ми повінчалися. Одначе
На щастя сітки я не сплів.
В багацькі чоботи неначе
Я перезувся з постолів.

Та не мені – моїм халявам
Казали люди: “Слава Йсу!”
Я чув – мій дух стає трухлявим,
Я чув – гублю снагу й красу.

Я проміняв своє кохання
На коні, гроші і грунти.
Я від світання до смеркання
Робив, не маючи мети.

Душа моя була розп’ята.
Та все-таки було одне
У мене щастя – то хлоп’ята,
Що батьком кликали мене.

ІV
Вони мене читати вчили,
Щоб я в житті не був сліпцем…
О спогадання любе й миле,
До мене ти ідеш тихцем…

За стіл сідають вечорами
Мої маленькі вчителі.
І я шершавими руками
Складаю літери малі.

Писати вчуся я поволі,
Перо – стеблинкою в руці.
Та легше перти плуга в полі,
Аніж виводить букви ці.

Я вмію підписатись! Боже!
Тепер я чоловік – не сніп.
Мене обмолотить не зможе
Наш адвокат, крамар чи піп.

Тепер не хрестик я, а слово,
Тепер і зір у мене є.
З книжок нове життя казково
Передо мною постає…

Загинь, прокляте спогадання!
Я ж заплатив учителям
Так дорого за те навчання,
Як не платив би пан біг сам.

Так дорого, що не забуду
І в трумні, лежачи кістьми,
Та скинув я тяжку огуду
І чистим став перед людьми.

V
Вони в гімназії учились.
Я їм і хліб, і сіль возив.
Вони на мене не дивились,
А я, немов до образів,

До них молився у надії,
Леліяв думку дорогу:
Нехай згадають молодії
Мене як батька, як слугу.

Хай лиш не мають за вітчима –
Лякався цього слова я.
На світ сирітськими очима
Дивилася душа моя.


Літа летіли в даль безкраю,
Неначе листя восени.
Я оглядаюся й не знаю,
Як виросли мої сини.

Вони були немовби щепи,
Та нащепили їх мені
Пани, лакеї, недотепи,
І трійло зашуміло в пні,

І кам’яним упало плодом,
Щоб голову мою розбить…
До правди тяжко ми доходим,
Неправда прийметься за мить…

Літа ішли. Замовкли дзвони –
Фашист на кулі їх забрав.
І небо, наче кров, червоне,
І в серці відблиски заграв.

Котилися розкоти грому
Зі сходу по Галичині.
Приїхали сини додому,
Та вже в німецькім убранні.

Сказав я: “Хлопці, бійтесь бога,
Скидайте лахмани чужі”.
І блиснули на мене строго
Уже не очі, а ножі.

Синочків я відвіз на потяг,
Залишив їх коло двірця.
Чень у болотяних чоботях
Йти на перон не мав лиця.

На чорну, на грізну машину
Дивився я з-за парканів.
І думав я, що за хвилину
Позбудуся своїх синів.

І заскрипіли враз колеса,
І потяг я спинить хотів!
Мої сини пішли в есеси,
Пішли служити до катів.

А ми одержали заплату
За їхню службу наперед:
Заходить смерть у кожну хату,
І не коса в руках – багнет.

Немов на цвинтар, на чужину
Дівчат і юнаків бере.
Бере пшеничку, і маржину,
І одежинятко старе.

Навколо смутко, плач і горе,
Облогами лежить земля,
І отвором стоять комори,
І нас, як псів, чужак стріля.

І серце почало колотись…
На мене люди стали злі.
Мене, як висохлий колодязь,
Обходили усі в селі.

Мені здавалось, що й берези
Від мене відхиляли віть, –
Мої сини пішли в есеси,
А в серці в мене біль стоїть.

VІІ
Тяжкі часи прийшли на села,
Тривога нищила мене,
Як та безжалісна омела,
Що нищить дерево міцне.

Ішла до нас Радянська влада,
Була дорога нелегка.
Вночі з росою смуток пада,
Хати важка пітьма втиска

У землю по саміські стріхи –
Не зблисне каганець ніде.
Забувши гулянки і втіхи,
Старим зробилось молоде.

Та від весни діватись ніде.
Мовчать на зборах орачі, –
Хто перший до колгоспу піде,
Той буде скараний вночі…

Зібрались ми тихцем на віче,
Та без принуки вже – самі.
– А ти що скажеш, чоловіче? –
Мене питає хтось у тьмі.

А що я міг сказати людям?
В районі скажуть: ти куркуль.
А ті, що в лісі ходять блудом,
Мені не пожаліли в куль.

Бо я таки батрак, та й годі.
Сидів я у багатстві тім
Отак непевно, гейби злодій,
Що у чужий закрався дім.

Я зрозумів у ту хвилину,
Що зрадив я людей колись,
Що за синів, що за дружину
Вони від мене відреклись.

Що то не просьба о поради,
А насмішка лише була,
Що непотрібні для громади
Мої слова, мої діла.

Я знав, якого треба слова.
Воно – обух або петля,
Якщо тут зрада двоголова
На нього вуха наставля.

Сказав я: – Люди, першим буду!
Започинаймо колектив… –
І, мов після тяжкого труду,
Мене гарячий піт покрив.

VІІІ
Біда паде на чоловіка
Зненацька, тільки перед тим
За ним, як за курчам шуліка,
Слідкує поглядом крутим.

Мої слова підступний ворог
Поніс у лігвище змії.
А я й не знав, що в тихих норах
Сховались пасерби мої.

Прийшли вночі до мене гості,
Дивлюся у вікно – вони!
А я гадав, що їхні кості
Біліють на полях війни.

Прийшли… Ридати чи радіти?
Таж я отець, а не вітчим,
Вони були для мене діти,
Я не скупивсь для них нічим.

Селу, повітові на подив
Я землю продавав з-за них,
Як їх у люди повиводив
Крізь плач біль років смутних.

Побачив я перед очима
Усе життя своє за мить.
А крізь вікно ліхтарик блима –
Моя стара душа тремтить.

Зайшли до хати без вітання,
Але зі зброєю, страшні.
Подумав я, що вже остання
Година вибила мені.

Була розмова поміж нами
Коротка й гостра, як чепіль.
І я стояв поміж синами,
Як між вітрами серед піль.

Мене не легко взять на пострах –
Я від свого не відсуплю.
І не від слів твердих і гострих
Я захистився – від жалю.

Де їх дитяче серце чисте?
Де віра? Де любов? Де бог?
Невже це хлопці-гімназисти?
Чому давно не вбив обох?

– Як до колгоспу даш заяву,
В ярмо продаш людей своїх, –
Тобі відітнем руку праву,
Щоб ти писати більш не міг!

Як понесеш до колективу
З обійстя нашого й стебло, –
Тобі відітнем руку ліву,
Щоб рук у тебе не було!

– Спасибі, що прийшли сказати,
Щоб знав я все заздалегідь.
А поки що з моєї хати
Туди, звідкіль пришйли, ідіть!

– Ти, наймите, стара нікчемо,
Це наша хата – не твоя!
І жити ми сюди прийдемо,
Як наше сонце засія.

– Усе, що бачите ви тутка, –
Мозіль мій, вам до нього зась.
На “вашім” полі кожна грудка
Моєю кров’ю запеклась!

А з рук моїх уже давно ви
Жиєте добре, полегки.
Я вас не обділю, панове, –
Вас два, і в мене дві руки!

На світі мучивсь я з дитяти,
Наївся хліба з куколю.
Приходьте ж мозолі відтяти,
Бо що постановив – зроблю!

ІХ
Вони прийшли до мене вдруге,
Мої сини, мої кати.
Мене на муки і наруги
Хотіли у петлі тягти.

– Я так піду, синки! Куди нам? –
І повели мене в гайок.
Я кланявся старим ялинам,
Що плакали коло стежок.

Не втратили душі живої
Одні дерева на землі,
Сльозини падали із хвої
І гинули в нічній імлі.

У тому лісі, ніби вчора,
Я вчив хлоп’ят гриби збирать,
Топтати злого мухомора,
Ловити в розкіп труйну гадь.

Та в панства іншої науки
Набралися мої сини.
Невже це відрубати руки
Мені насміляться вони?!

А з лісу вийшло ще чотири…
У мене з жаху дух затерп.
Я бачив білий блиск сокири
І місяця іржавий серп.

В руках засіпалися жили,
Згоріли вмить мої уста.
Мене дротами прикрутили
До дуба, ніби до хреста.

Я знав, що за людей щасливих,
Як бог, умерти мушу я.
І заболіла, ніби вивих,
Душа знесилена моя.

Сказав я: – Згляньтеся, хлоп’ята,
На сиву голову мою.
Згадайте – був я вам за тата,
Тож, як синів, одне молю:

Мені ви не калічте руки,
А вбийте ви мене скоріш! –
Зареготались хижі круки:
– Ти в нас, як дуб, тепер стоїш.

Гілля зрубаємо зелене,
Бо щось воно не так шумить! –
І раптом світ упав на мене,
І пам’ять втратив я в ту мить.

ЕПІЛОГ
Скінчив своє оповідання
Господар мій, а до вікна
Навшпиньки підійшло світання,
І заясніла далина.

На обрії, неначе хмари,
Лежали сині пасма гір.
Та яничарів двох примари
Мені ще заступали зір.

Я не питав про їхні ймення –
Нехай ідуть у небуття.
Їх відреклася рідна неня,
За свідка маючи життя.

Коли обох було убито,
В село покликали її.
– Твої, Іванихо, сини то?
– Ні, не мої! Ні, не мої!

Свого скаліченого мужа
П’ятнадцять років догляда.
Учора бачив я – ще дужа,
У погляді очей тверда.

Учора ж до цієї хати
Я попросився на нічліг.
І далі вже іду шукати
Героїв і пісень своїх.

Іду на рідне Підкарпаття,
Де батько мій мене чека.
Тяжкі сльозини, як прокляття,
Летять із віч Загайчука.

Я не забуду ані слова,
Я не забуд ні сльози.
І раптом – пісня світанкова,
Дівочі юні голоси.

Ми почали їх наслухати,
Аж доки згасли вдалині.
І вийшли ми обидва з хати,
І посміхнувся він мені.

Я зупинився на дорозі,
Дививсь на хату віддалік…
Стояв у дверях на порозі
Безрукий, сивий чоловік.

1960


ІВАН ЗАГАЙЧУК - ПАВЛИЧКО ДМИТРО

ІВАН ЗАГАЙЧУК - ПАВЛИЧКО ДМИТРО