Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







1

1
Це було давно-давно
У карпатськім краї,
Ще коли літали там
Лебедині зграї.

Диків, лисів і кізлиць
Множество ходило.
Спав собі за кожним пнем
Бурий ведмедило.

Не боялися людей
Ті сплюхи і лежні,
Бо шуміли навкруги
Праліси безмежні.

Тур у дебрині блукав,
Наче порик бурі,
І шугали в темниках
Рисі жовтошкурі.

По пустих чагарниках,
По гірських полянах
Випасалися стада
Оленів буланих.

В нетрях дичини було,
Як трави та листу,
Аж тремтіли гущаки
Від гарчання й свисту.

А по селах там жили
Прагуцульські роди –
Люди мудрі, і міцні,
І митці з природи.

Вміли доглядать овець,
Будувати гражди.
Хліб не завжди був у них,
Але пісня – завжди.

Так велося в тих людей,
Що в сопілку грати,
Ніби розмовляти, всі
Вчилися з дитяти.

І Василько змалку грав –
Научився в неня.
Батько передав йому
Фрілку і натхнення.

Добре дітям, доки в них
Є отець і мати.
Та Василько – сирота –
Мусив бідувати.

Спершу все було гаразд, –
Грай і не журися.
Та прибув до них король
Полювать на рися.

У сусіднім краї він
Панував криваво
І казав, що бог йому
Дав на владу право.

Силою меча й тюрми
Люд свій закріпачив.
Все хотів забрать собі,
Все, що тільки бачив.

Аж свербіли в короля
Руки загребущі,
Як нагадував собі
Про карпатські пущі.

І накласти на горян
Він хотів данину –
Забирати в них задар
Хутра й оленину.

Не корилися йому
Давні гуцулове
І ховались, коли він
Приїжджав на лови.

І на цей раз так було:
Села – як пустині.
Лиш Васильків тато був
У своїй хатині.

Там обскочили його
Королівські слуги:
– Покажи нам, де живуть
Хижаки-драпуги!

Гурмою вони пішли
По слідах звіряти.
Голіруч хотів король
Рися поконати.

Та, коли з’явився звір,
Вмент пиха зухвала
Спала з короля, і він
Дав швиденько драла.

А Васильків батько так
Висміяв зухвальця:
– Гарно бігаєте ви,
Мабуть, швидше зайця!

На володаря тоді
Сказь напала дика.
Меч у груди застромив
Батькові владика.

Мати вмерла від жалю,
А Василько – в люди.
Думав, що свою біду
Вже не перебуде.

Залишилися йому
Туга і сопілка.
В полонину їх узяв,
Де трудивсь, як бджілка.

Знали хлопчика того
Всі гуцульські села.
Всіх бентежила й пекла
Сумовита фрела.

Чуть було в дитячій грі
Нещасливу душу,
В найми вигнану навік
На біду пастушу.

Чуть було не раз і гнів,
Ноти помсти злої,
Що летіли по душі,
Як вогонь по хвої.

Мріяв хлопець відомстить
За свою родину.
А тим часом гнав ягнят
Пасти в полонину.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 1,67 out of 5)


1 - ПАВЛИЧКО ДМИТРО