Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ЛЮКРЕЦІЯ

1
Ось зазвучало серце і, безкрає,
Дзвенить струною радісних тремтінь.
Твоєї цери тепла рожевінь
Крізь сивий мармур часу проступає.

І очі зрять, осліплені напів,
Ранкову млу батьківщини твоєї,
Червоний камінь і пісок Ардеї,
І інших серць підноситься триспів.

Вони-бо три знайшли тебе очима
І духом намагалися знайти.
І як домівку невимовна ти,
Так буде драма вічно незмірима.

2
Як пригасити пихи тихий жар
І не сказати: “в мене, в Коллятина”?
Хіба згубила згадки голубина
Твого дівоцтва соромливий дар,

Твою дитячість і твою жіночність,
Що чаром двір і хату налили,
І щирість просту і ясну, коли
Твоя туніка падала щоночі?

Хай на обличчі курява боїв,
Хай тіло мліє в боротьбі жорстокій, –
В моєму серці врочисто розцвів
Мій білий, мій сліпучо-світлий спокій.

І однаково п’янко при дорозі
Шумлять густі Колляції дуби,
І площа, повна римської юрби,
Та нетерпляче військо у обозі.

Вір, до твоєї чистої краси
Мій чин життєвий буде відповідний.
Люкреціє! Яких міцних і гідних
Мені синів ти по роках даси!

3
Нем рівні ні в Тарзісі, ні в Сардах!
І серце кров, мов стадо кіз, жене.
Воно також плямисто-вогняне,
Як на плечах ця шкура леопарда.

На всьому світі не знайти рівні.
Вся – правда, вся – ясні дари природи.
Як люто я шукав – і не знаходив!
І саме тут затриматись мені?!

Щоб цей величний і холодний стан
Не вигнувся, як балеарські луки,
Не крикнули, не заячали з муки
Оці уста від уст моїх, як ран?

Ні, син Супеба – пан своєї плоті
І розуму, що полум’ям пала, –
Не буде вчинку, що б не принесла
Його жага у дар твоїй чесноті!

Люкреціє! Моя проклята мріє!
Ти падаєш? Ти гинеш не сама.
Хай на цім серці з нами обома
Все королівство разом спопеліє!

4
Солодкий голос рветься і здрига,
Але рука несхиблено влучає.
Неслава мужа і моя безкрая,
Моя, як вітер, голуба туга.

Вже непотрібні добровільні пута
Тому, хто другом бути все хотів.
Народе римський! Золотих катів
Скара на горло завтра серце Брута!

Люкреціє! Прозоре, мов шафір,
Воно в грудях у мене скам’яніло.
Яке для нього небо заясніло,
Які простори і верхів’я гір!

О, дяка, дяка! Неземна! Прегарна!
Таж буде все лише твоїй хвалі:
І мудрий устрій римської землі,
І Поле Марса, і холодна Карна.

Із вірою, що дарувала ти,
Зуміємо для чести консуляту
І плоть від плоті видати на страту,
І гідну смерть для власної знайти.

5
Крізь сірий мармур часу проступає
Твоєї цери ніжна рожевінь.
І розцвітає яблунево він,
І серце дзвонить, серце тихо грає.

І очі зрять, осліплені напів,
Твою ходу крізь землі і сторіччя
В незлічних постатях, незлічених обличчях.
І тисяч серць лунає хвалоспів

Тих, що пили ясні, пінисті вина,
Що, обірвавшись, падали, як звір,
І, зранені, криштально-синіх гір
Черкали гордо крижані вершини.

1935

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 2,00 out of 5)


ЛЮКРЕЦІЯ - ОЛЬЖИЧ ОЛЕГ