Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ВОДОДІЛ

Стають далекими, найдальшими… незримими…
Та й чи були вони, чи називались зимами!
З гори котились комельгом, розтанули
сніги мої, йменовані літами…
Я скручував паперу білі звої,
аби заповнить білину собою,
та попіл сипався і небо перечорнював:
молились хмари громохкими жорнами…
І слух пронизувався гостро двома рейками,
і дні близькі ставали, гей, далекими…
Вгрузало в попіл чорно-біле колесо,
глибоку зморшку прооравши голосно.
Мов трісле дзеркало, було чоло позначене
струмками сизими і смолами гарячими.
Ой гаряче від розпачу, так гаряче:
повітря колеться на скалки, на кристаляччя,
а під ногами вироста крижина –
і ділить холодом тебе наполовину…
Сніги мої, літа летючо-танучі,
заглиблені у пам’ять нескресаючу,
водою бігли, танули вуглинами,
під пальцями зминались круто глинами,
з клубка сотались сировою ниткою
і хрестиком по полотнині виткались…
З якого краю мірять води зрушені,
якщо вчорашнє далі за минувшину,
а дальнє ближчає, точкуючись ув оці,
тільки душа, мов камінь, у потоці.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

ВОДОДІЛ - МОВЧАН ПАВЛО