Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



“Не крилить крилець пташка грудкувата…”

Не крилить крилець пташка грудкувата,
присохла до сучка, і оком не звильне
з снігів високих, з білої загати,
що стримує повітря весняне.
Себе високим деревом відчувши,
вона скрипить і гілкою маха,
злились в одну дві половинні душі –
всихає гілка, то й крило всиха.
Та чути їй, як гостриться сокира,
як в корінь її жили перейшли
і як душа, лаштуючись у вирій,
розв’язує ствердлі вже вузли.
Деревопташка горлечком щілястим,
дуплом вічкастим весело свистить,
і товща вітер, кращим стає настрій,
і вища стовбур, важча кожна мить.
І видно їй село, як на долоні:
хати, сади, стежки, колодязі,
собачу тічку та мишастих коней,
опудало, що на одній нозі
заклякло в самоті серед городу,
проткнувши сніг і шар глухого льоду…
На ньому шапка та шинелька дерта,
розіп’яті на вітрі рукава,
на грудях дірка, мов гніздо для смерті,
де загніздилась пташка снігова.
Кого відлякуєш і що ти захищаєш,
розвівши руки широко хрестом?
Чи снігову ти розганяєш зграю,
вціляєш в кого висохлим перстом?
Ворушаться рамена дерев’яні,
обтяжені забрьоханим сукном.
Щодня на грудях в нього ширша рана,
яка болить повітрю вже давно, –
шинелі власник став вже порохном…
Проте ще й досі пташка грудкувата,
присохши до розсошини, чека,
коли нога підтрухне сучкувата
чи відчахнеться від ваги рука…
Вона б тоді на здобич полетіла,
розкігтила б відлякуючи тінь,
перечорнила всі площини білі,
вона б тоді… О, тільки б підлетіть…
Скрипить нога, вморожена у грядку,
людинодрево в безвість робить крок;
шинеля дубне, кружеляє шапка,
посаджена ще з літа на кілок…
Та вже крізь лахи видно хрестовину,
яку гвіздок зіржавілий трима.
А вітер шарпа птаходеревину,
що одноноге скаче слідкома.


“Не крилить крилець пташка грудкувата…” - МОВЧАН ПАВЛО