Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



ХИМЕРИ

Олександрі Михайлівні К

Слухай, дівчино! – Не слуха. –
В твоїй хатині ні духа!
Що коло себе хапаєш?
Кого цілуєш, вітаєш?
Уже ж світ білий… – Не слуха.

То, як укопана, стане,
Сумно, понуро спогляне,
То знов сльозами заллється,
То до когось засміється, –
Личко веселе, рум’яне.

“Грицю! кохання єдине!
Се ж ти устав з домовини?
Ніччю!.. Ступай же тихенько…
В мене нерідная ненька…
Буде лихая година…

Хай собі чує і знає!
Тебе на світі немає!
Вчора тебе поховали…
Що ж мені так сумно стало?
Ні, я тебе не боюся…
Дай обійму, пригорнуся…
Се ж твоє личко… і очі… і брови…
Серденько, вимов хоч слово!
Я – твоя вірна Катруся.

Чом же ти до мене, Грицю, не озвешся?
Який ти холодний!.. Дай нагрію руки,
Отут їх нагрію коло мого серця…
Воно не простигло від тяжкої муки.

О, холодно ж, мабуть, там у темній ямі!
Не влежав ти, Грицю, в німій домовині…
Пійду я з тобою, – ляжемо у парі!
Без тебе для мене увесь світ – пустиня.

Тяжко мені, Грицю, в світі
Жити за ворогами:
Вони мені дорікають
Моїми сльозами.

Що побачу – не ймуть віри;
Що скажу – сміються.
Заніміла б я навіки, –
Самі речі ллються.

Серденько кохане,
Прийди вдень до мене:
Може, перестануть
Сміятися з мене.

Може, мені сниться…
Ні, до мого серця
Тебе пригортаю…
Бач, як воно б’ється!

Чого ж ти зникаєш?
Чого ти боїшся?
Іще рано, серце,
Іще рано, Грицю!

Боже! кури вже співають
І зоря в віконці!..
Де ж ти ділось-закотилось,
Ясне моє сонце?

Де ж ти зкинув? Покажися,
Вернись на хвилину
І мене візьми з собою
В темну домовину”.

Отак бідолашне дівча побивалось,
Бігло за коханком, слізьми обливалось.
На плач її ревний,
На крик побіденний
Багато народу в хату назбігалось.

“Читайте молитву! – простота гукає. –
Се ж душа Грицькова там між нами літає!

Се ж її вбивають
Катрусині сльози,
З миру не пускають
Ринути в рай божий!”

Чую я те слово,
І нищечком плачу:
Я Грицеву душу
Своїм серцем бачу.

Аж тут обізветься
Письмак до громади:
“Не знать що городять,
Не знать що провадять!

Де ті в ката душі
Літають по хаті?
То вигадки бабські,
Щоб дітей лякати.

Дівча божевільне
Химери ганяє,
А темна темнота
Роти роззявляє!”

“Ні, письмаку! – обізвуся. –
Вона серцем чує,
А темнота чудо бачить,
Хоч не розумує.

Ти великі речі знаєш,
Незнані для люду;
А, не мавши його серця,
Не побачиш чуда.

Ти у небо прозираєш
І в землю глибоко;
А без серця в чуже серце
Не заглянеш оком”.


ХИМЕРИ - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН