Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







КОРІНХОВСЬКА МОЛОДА КНЯГИНЯ

І
До Корінфа з Афін молоденька принада
Грека в гості вродливого тягом тягла:
Там поважна сім’я сьому гостеві рада,
Хоч незнаному ще в ній нікому була,
Бо давно по приятству батьки там з батьками
Обіцялись навзаєм, щоб бути сватами,
Хлопчика-синка
Вже за жениха
Про дочку-недоліточку мали.

ІІ
Та чи гарно ж свати молодця привітають,
Коли ласку не купить в їх дорого він?
Бо в язицтві ще й досі з своїми – се знають, –
А їх в церкву Христову скликає вже дзвін.
Де ж ся віра нова почала коренитись,
Не годиться кохатися там і любитись.
Часто за любов
Проливають кров,
Коли батькові хто не кориться.

ІІІ
Вже давно там ув обляги всі спочивали;
І дочка вже і батько на сон одійшли,
Тілько неньчині рученьки ще не вгавали, –
Найлюбіше далекого гостя ‘бняли…
У світличку його прослучайну прохала
І вином і наїдками там шанувала.
Все кінець стола
Ставляла вона,
Потім доброї ночі бажала.

ІV
Тілько ж він про напитки й наїдки байдужен
І, простігшись на ліжку, трохи не заснув…
Не здіймавши одежі й обув’я, лежав у дрімоті,
Як дверима щось рипнуло стиха й у гості
До його мара
В світлоньку ввійшла, –
Дівча у свіжій весні-молодості.

V
Лампа світить, і личко дівоче чудовне
Під накинутим білим покривалом він,
Задивований, остраху любого повне,
Бачить в ляці й рум’янці стидливо живім…
Золотими мережками сукня вся сяє,
Око чорне брильянтами в темряві грає…
З ляку рученя,
Мовби янголя,
І біленьке й ніжне підіймає.


“Так чужа я в дому цім, – вона промовляє, –
Що про гостямені не сказав ще ніхто…
В моїй келійці мати мене замикає,
Стереже, мов хурдигу, дівоче гніздо…
Мені сором і гостя, й себе тут самої…
Не турбуйся вставати, лежи в упокої
На постелі сій,
Названій моїй,
Я ж піду звідси геть із пристоєм”.

VІІ
“Ні, зостанься, моя ти вродлива дівчино! –
Відказав наш коріфець, схопившись боржій. –
Ось дари від богині Церери на диво,
Їх подав нам сам Бахус у ласці своїй.
Ти ж мені принесла дар прегарний Амура,
Що виспівує-славить найкраща бандура…
Серце! не лякайсь,
Подивись-глянь,
Яка люба в богів сих натура”.

VІІІ
“Не касайсь! Оддалік мене стій у розмові!
Я веселощі марні відкинула геть
І останнє вже слово дала женихові,
Що на небі живе, переваживши смерть.
У недужній химері матуся звеліла,
Щоб натура дівоча до бога летіла
І на небесі,
В чистоті й красі,
З себе богові жертву зробила.

ІХ
І вся древніх богів світозарна громада
Покидає сумний, тихий, мертвий сей дом;
Щастє жизні, мовляли, й любові одрада
Тепер вірного жде під кривавим хрестом.
Під хрестом не овен і телець, а людина
Мусить жертвою бути господнього сина…
Як і світ настав,
Грек ще не чував,
Щоб така нас постигла година”.

Х
І він чує, питає і слова не вронить…
Його дух на людський перекір устає.
Хто в кутку цім тихому йому заборонить
Встать горою за право природнє своє?
“Се ж моя молодая княгиня кохана
У неволеньку в примус безбожницький впала!
Коли будеш моя,
Тебе визволю я:
Ще нас дітьми Венера звінчала!”

ХІ
“Ні, мене не ‘ддадуть за тебе, добра душе,
Віддадуть за тебе хіба меншу сестру;
Я ж у келійці тихій зав’янути мушу…
Ох! у неї в руках спогадай, що я вмру
І вмиравши тебе одного споминати
Буду, покіль хоч іскру життя в серці мати,
І я в землі сирій
На святий впокій
Тебе, серденько, буду чекати”.

ХІІ
“Ні, огнем сим ясним пресвятим присягаю,
Що нам добрий давно засвітив Гіменей:
Моїх радощів жизні в тобі не втеряю:
Я в безсмертних богів не безсилок-пігмей!
Поведу молоду до отецького дому,
Не подам свого права в наругу нікому!
Їж зо мною і пий:
Се наш брачиний пир;
Присвятім його богу живому!”

ХІІІ
“Ні, ой ні! – відказала, – чуже се надбаннє;
Не даруй, мій несуджений, дару любви:
Подаруй мені, друже, на вічне прощаннє
Один кучер пахущий, густий з голови!
Не про мене життє між людьми тихомирне;
Дбати буду про інше коханнєчо вірне:
Притулю його
До серця мого,
Нехай гоїть він серденько хирне”.

ХІV
Тут непевна година духів продзвонила,
І тоді тілько в серці їй стало гаразд,
І вона чашу повну вина нахилила
До блідих своїх уст і пила її враз..
Враз вино випивала небога червоне
З чаші повної, мов яке зіллє снотворне…
А з наїдків тих,
Що давав жених,
Не взяло дівча й крихти опорне.

ХV
І вони міняються знаками віри:
Золотий ланцюжок женихові вона,
А жених їй дарує ту чашу, що міри
Не питали батьки, випивали до дна.
Із срібла її зроблено дивно кунштовно:
“Як вина в ній бувало з давен давніх повно,
Так боги обом
Сповнять щастєм дом”, –
Говорили сват свату любовно.

ХVІ
Подала ж і вона йому чашу винову, –
Пив і він так жадібно, хутенько хилив
І любові він просить у неї… Ох! слову
Не звіряв він, як тяжко любов’ю болів!..
І благає… вона мовчазна відхиляє
Його любощі. Він же ще й надто благає
І в плачу німім
Серденьком палким
Аж до ліжка її припадає.

ХVІІ
Приступила вна та й припала до його:
“Як тяжка мені, серденько, мука твоя!
Та злякаєшся, знітишся й сам ти від того,
Що втаїла від тебе, що вмовчала я.
Сніжно біле у мене й білесеньке тіло,
Та в снігу в холоднечі воно заніміло.
Се бездушний лід,
Жалю мертвий слід,
Що ним серденько боліло”.

ХVІІІ
І вхопив він її міцно й жарко руками,
І любові потуга її пройняла.
“Уповай же від мене зогрітись; хоч з ями
Тебе б щира любов у мерців одняла!..”
І диханнєм вони й цілуваннєм мінялись,
І в любові, як в морі глибокім, купались,
“Чи гориш ти тепер?
Чи й твій дух умер,
Як мерці, що богів відцурались?”

ХІХ
І любов із любов’ю докупи злилися,
І їх сльози мішались в восторзі небес,
Жадно п’є вона з уст його полом’є жизні
І в другому одно тільки й чує себе.
Жар любові його гріє тіло коханій,
Оживає в холодному жизні тумані.
Но в душі в її
Вже немає тії
Жизні, що нею ми боговірні.

ХХ
Тим часом невсипуща стара господиня
Тиха йшла мимо їх незамкнених дверей.
Зупиняється, слухає довго: святиня
Сну ночного предивно скверниться в людей!
Мов п’яненький з п’яненьким тихцем розмовляє…
Ні, тут інше щось
У дому зчалось:
Се безумний з безумною грає!

ХХІ
Нерухомо старенька стоїть під дверима:
Бо годиться їй перше впевнитись у тім.
Він кленеться… се чує своїми вушима…
Заклинає її у чомусь всім святим…
Заклинає й лестить їй, – з досадою чує…
“Стій!” – “Іду: бо вже ранок нам півень віщує”. –
“Ну, іди… прощай!
Тільки обіщай
Завтра знов…” І цілує, цілує.

ХХІІ
Тут поважна матрона не стерпіла більше,
Відчиняє світличку, що звуть про случай:
Чи в цьому ж то дому наймички щонайгірші –
Служать вдень і вночі молодим паничам?
Відчиняє світличку… “О боже мій правий!..”
Світить лампою… Ні! се жартує лукавий…
Се ж її дитя
У його в кігтях!
“От якої набрались ми слави!”

ХХІІІ
Тут жених в первім страсі був кинувсь окрити
Молоду свою шарфом її ж від яги;
Да схотіла за себе сама говорити, –
Знявсь на ліжкові образ трохи не нагий.
Знявсь на ліжкові образ – статуя прегарна,
І промовив до совісті й віри тирана:
“Матінко моя!
Се дочка твоя,
Що знайшла жениха свого й пана.

ХХІV
Зопсувала єси мені гарну нічку,
Сполохнула із теплого місця мене…
Чи на те ж я прокинулась, що мені віку
Молодого погибеллю втішити тебе?
Ще й того вам обом показалося мало,
Що в мертвецьке мене вбрали ви одягайло.
Мало вам того,
Що життя мого
Всю красу воно в гробі сховало.

ХХV
Но з тяжкої тісноти мене слобонили
Власні думки; попи ж ваші гнітом важким
Вашу славу і чесне ім’я погубили,
Ваш закон, ваш завіт – все зробили пустим.
І ні сіль, ні вода вам сердець не остудять,
Де одно одного молоді вірно люблять.
І сира земля
Не приб’є чуття,
Що нас люде без розуму гублять.

ХХVІ
Мій коханий тоді ще моїм об’явився,
Як стояв тут Венери всерадосний храм.
Чи годиться ж, щоб слова хто чесного зрікся
Через те, що чужим присягнув божествам?
То фальшива присяга, й нема в світі бога,
Щоб її не зневажив, як сміттє в порога.
Мати поклялась
І клятьби зреклась,
Мов немає нічого святого.

ХХVІІ
І з могили б устала я права шукати
На коханнє свободне з моїм дорогим,
Щоб єдиного милого серцю обняти,
Кров’ю серця навзаєм упитись із ним.
Коли ж інше судилось і нам не далося
Те, що в світі із світом самим почалося,
Так тому і буть!
Щоб любов забуть,
Помирати обом нам прийшлося…

ХХVІІІ
Ой мій гарний! не мусиш на світі вже жити:
Зв’яв єси і поникнув на місці сьому.
Ланцюжок мій ти будеш і вмерши носити,
Твою кучер з собою на той світ возьму.
Придивися до неї, мій хлоню вродливий:
Завтра будеш уже не чорнявий ти, сивий…
Там же десь ізнов
Гратиме в нас кров,
Оживем і вродливі, й щасливі…

ХХІХ
Слухай, нене! одно ще до тебе благаннє:
Полом’яний обом нам костер намости,
Відомкни мою хатку лякливу востаннє
І коханків з огнем на спочинок пусти!
Як зажевріють іскри та попіл під нами,
Ми полинем далеко кудись із димами,
І тіла нові,
В сяєві любві
Будуть жити з старими богами”.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


КОРІНХОВСЬКА МОЛОДА КНЯГИНЯ - КУЛІШ ПАНТЕЛЕЙМОН