Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові





САД УСЕСВІТНЬОГО НІЧНИКА

І всесвітнє вікно, що прочинене в сад.
І солодке цвітіння, й гіркий його плід…
Золота моя юносте, я тобі рад.
І – осанна вікну, що прочинене в сад.
Ах, як жінка кричала!
І чулося:
– Ні!
Не давалася жінка – я брав силоміць.
І вона – заспівала! Собі і мені.
І відкрила вікно для страшних таємниць.
І прикликала звіра, що в кожному з нас
Причаївся і жде, що прийде його час.
І той звір причаївся у кожнім вікні.
І ніколи, ніколи цього не забудь.
Шепчуть губи гріховні розпачливе:
– Ні!
Але перса, і лоно, і очі:
– Здобудь!
І гнучка, мов ліана, й гінка, мов змія,
Каже “ні” її мука…
А пристрасть:
– Твоя!..
Ти очам, ти вустам, а не слову повір.
Кожна жінка чекає – прийде її звір.
І настигне її, і здобуде її,
Заведе ув екстазу шалений танок…
Навіть звіру співають тоді солов’ї,
Коли нам одкриваються лона жінок.
Там і сяйво зорі, і відлуння води.
Ніч любовного шалу, молитви, гріха…
Там за ніч розцвітають і в’януть сади.
Там зелена оаза й пустеля суха.
Але якось до тебе прийде чоловік…
Чорний бог самоти!
Усесвітній нічник!
І тоді вже не кайся, не плач і не клич:
Бог розплати приходить у зоряну ніч.
І налякані тіні великих дерев.
І страхітливий плач пересохлих дверей.
За гріховну цю плоть, за гріховну цю хіть, –
Чорний,
Чорний нічник на порозі стоїть.
Усесвітній нічник – це покара і мста
За гріховну любов, за гріховні літа.
За пропащу любов і гріховну любов
Чорний, чорний нічник і до мене прийшов!
Ти до слави й жінок, і до радости звик?
А тебе вже чекає страшний чоловік.
…Стало жахно мені, як опівдні сові.
Він промовив:
– Ти генія вбив у собі.
У гріховній любові, у грішнім вині.
І належав ти Богу, а будеш – мені.
Я сказав:
– Я до тону такого не звик.
Що він хоче від мене, страшний чоловік?
Він сказав:
– Недаремно знайшов тебе я,
Це тебе загубила гординя твоя.
Я не раз, і не два подавав тобі знак,
Бо ж, убивши себе, ти стілької повторив…
Пам’ятаєш, і плакав ти, наче дітвак,
Як уперше до тебе я заговорив?
– Усесвітній нічнику, – я мовив йому, –
Йшли в донощики друзі, я йшов у корчму.
Натомившись од утрат, натомився від зрад.
Але я посадив – і не дерево, сад.
Є країна у мене, і сад мій, і син…

І схопив свою голову в руки.
Один!
Я зажився на світі? Прости мені, вік.
Був я Богом, а ти мені крило попік.
Прощавай, моя Ольвіє!
Бачиш в очу,
Як смиренно я крила свої волочу.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, а ольвійське вино.
Я зажився на світі?
Та в час-часолет
Сходить профіль твій гордий із древніх монет.
Мов жебрак, що продав і пропив таїну,
За старою копійкою крила тягну.
Але те, що люблю тебе дуже давно,
Винуватий не я, ольвійське вино.
Вороги на кургані?
Нога в стремена!
Та мене повалило на землю вино.
Це воно чарувало лиманські вали.
Це воно продавало чумацькі воли.
Це воно марнувало високе чоло,
Аж не стало Вкраїни, немов не було,
Як не стало вже й Ольвії в цьому краю,
Де на власних кістках півзотлілий стою…
Та мене вже не купить, бо я не дітвак,
Ні стамбульський гарем, ні московський кабак.
І ніяка метіль уже нас не змете.
Байда я усесвітній, але без гріха…

Пригортаю волосся її золоте,
Бо ж я Байда, я сад, а не пустка суха.
І не плачу, хоч рани не раз заболять:
Досі вражі гаки із-під ребер стримлять.
Не за гріх, не за гріш, не за підлу хвалу
Я страждаю, та я добуваю стрілу:
а як стрілю – царя вцілю,
а царицю – в потилицю,
їхню доньку – в головоньку…
Та й подамся додомоньку.
І за Байдину покару
Привезу домів товару.
І повернуся назад, –
У всесвітнє вікно, що прочинене в сад.
І цвіте сад мій упродовж століть.
І всесвітній нічник на порозі стоїть.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

САД УСЕСВІТНЬОГО НІЧНИКА - КРЕМІНЬ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ