“Ми прилетіли вранці у Європу…”
Ми прилетіли вранці у Європу.
Блискучий лайнер випустив шасі.
І кинув міст сталеву антилопу
в ласо доріг, тунелів і таксі.
Все зарябіло, як газетні шпальти.
Бетон, гудрон і пляжна пастораль.
Тісні двори, запечені в асфальти,
і вільний шлях, закутий в магістраль.
За день обличчя сірі, як тремпанги.
Глухе двигтіння титанічних струн.
Гігантське місто витискає штанги –
гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп!!!
Мигтять в очах рекламні балагани,
світ закидає вудлища антен.
Шматка землі немає під ногами,
в яку б ще міг упертися Антей.
Пелюстки скронь – чавунні, як гантелі.
Гараж, віраж, транзистор, віадук!
…І ось вночі, в модерному готелі,
мене збудив якийсь космічний звук.
Я потяглась рукою по годинник.
Вже ледь світало. Ранок був сумний.
І де він взявся, звідки він тут виник,
такий незвичний, дивний, неземний?!
Це зойк світів? Чи надсвідома згадка?
Чи, може, сон прекрасний наяву?
…А то звичайний європейський дядько
косив у нас під вікнами траву.
(3 votes, average: 1,67 out of 5)