РЯДКАМИ З ПЛАЦДАРМУ
Живим і мертвим друзям моїм, з якими починав я фронтову дорогу на Лютізькому плацдармі під Києвом у жовтні сорок третього року.
І
“Дніпро… мости… Але й чудово!
Ти тільки глянь, ти подивись…”
А я покинув і раптово,
Немов укопаний, спинивсь.
А я побачив переправу
І над поромами – себе…
І стала враз вода іржава,
Багряним – небо голубе.
І до грудей під вибух-спалах
Долоню враз притиснув я, –
Щоб не намокла, не пропала
Єдина пам’ятка твоя…
ІІ
В рядку, немов на клаптику плацдарму,
Закріплююсь, зборовши дум вали.
В кулак збираю сили для удару.
Шлю розвідку. Підтягую тили.
От-от сигнал… Закурим наостанку.
Затяжка… Друга… А тепер – пора:
З-за обрію вихоплюються танки,
І десь далеко чується: “Ура-а-а!..”
ІІІ
Знов озвались громом батареї,
Знову напливає з далини
На планету юності моєї
Материк минулої війни.
Не міста на ньому, а руїни,
Не квітучі села, а зола, –
То земля моєї України
У димах-пожарищах пала.
Їй Славутич омиває рани,
Їй бинтують рани небеса…
Гей, поляни, сіверці й древляни, –
До Дніпра наблизитись яса!
Спогадайте лицарство завзяте,
Налаштуйте в сутінках плоти –
Вам належить вічність форсувати,
Вам в безсмертя дано припливти…
ІV
Зенітних черг вогненні траси –
Де переправа, як мішень…
Туди – бійці й боєприпаси,
Назад – поранені лишень
(Лежать в повозочках по-братськи
Напівживі – по три, по два…)
Та ще трикутнички солдатські –
Скупі рядки, скупі слова…
V
В тривожні дні, як загули гармати,
Йому вручили прапор на древку,
І номер – двісті шістдесят дев’ятий –
Присвоїли стрілецькому полку.
І гордо маяв прапор той шовковий,
І вершив полк той місію свою,
Хоч склад його мінявся особовий
У кожному найменшому бою.
Коли ж виходив на дніпровські схили
І на плацдарм вихоплювавсь ривком, –
Краплиною його живої сили
Я був також і числився “штиком”.
VІ
Реве-стогне Дніпр широкий,
Ділить світу два краї:
Лівий берег – тил глибокий,
А на правому – бої.
Хтось на правому вмирає,
Зупинивши кулю злу…
Ну, а в нас – гармошка грає:
Ми – до вечора – в тилу.
VІІ
Ще день не склав рожеві крила,
І поки сонце не зайшло,
Останній лист пишу “із тилу”
Русявій дівчинці в село.
Не закрадайсь, моя тривого,
Ані в рядки, ні між рядків, –
Нехай повірить: од живого
Прийшов цей лист у Вороньків…
VІІІ
Міст поромний вибухи гойдають.
Взвод за взводом – уперед, бігом,
Хоч снаряди часто попадають,
А ріка аж піниться кругом.
Чуть, як хтось зривається у воду,
Другий впав – од рани помира…
Хлопців не долічиться комзводу
там, на правім березі Дніпра.
ІХ
На піску – невипряжені коні;
Слід іржавий од німецьких мін.
І хлопчика, з раною на скроні,
У якого взяв я карабін…
Лік боям я загубив опісля,
І смертям, і ранам втратив лік:
Хоронив товаришів на Віслі,
Форсував немало інших рік…
Тільки довго бачив після того
У рідкім сосновім тім піску
На повозці – хлопця молодого
І забитих коней на піску.
Х
Все далі й далі, крок за кроком,
Наш полк просочується в ліс.
І на плацдармі неширокім –
Сліди від ніг і від коліс.
Узліссям форкають “болванки” –
То батарейці там стоять
І зупиняють вражі танки
Малим калібром – сорок п’ять.
ХІ
Красиві, молоді, здорові
Твої, Вітчизно, йдуть сини –
І море крові, море крові
Щодня спиває бог війни.
З гарячого, палкого серця
Наточує той бог вина
І п’є, аж поки захлинеться, –
Тоді і скінчиться війна.
ХІІ
Не спить фашист – снарядом так і плішить
Ракети спалах – розчерком війни.
А ми собі рядочком, щоб тепліше,
З дівчам-зв’язківцем дивимося сни.
В таку б хвилину марити синами
І шепотіть схвильовано: “Люблю…” –
Та хижа ніч колишеться над нами,
Й зітха земля з глибокого жалю.
ХІІІ
Комуніст – не чин і не посада.
При потребі я б засвідчить міг:
І його осколком від снаряда
Пробивало наскрізь, як усіх.
Як усі, він з болю німо плакав…
Так у чім різниці, власне, зміст?
В тім хіба, що на сигнал “атака”
Першим піднімався – комуніст.
І якщо од пам’ятної дати
Перекинуть в наші дні місток, –
Це не зайве ще раз нагадати
Всім, хто нині носить партквиток.
ХІV
Бійці перед атакою
Замріяні і мирні:
Той пише лист до матері,
А той – дружині вірній;
А третьому привиділось
Дівча у синій льолі,
Старе гніздо лелечине
І край села тополі,
І теплий вітер пурхає –
Гойда гілки вербові…
Учитися зненависті –
Це важче, ніж любові!
ХV
По нам відомому лиш знаку,
Коли скінчиться артналіт,
Бійці піднімуться в атаку
За валом танковим услід.
Про відпочинок думать рано –
До перемоги йти та йти…
І бойовим меридіаном
На захід котяться фронти.
ХVІ
А доля солдатська – невгадана доля:
Одному – упасти край збитого поля,
Другому – злягти у військовім шпиталі,
А всім, хто вцілів, – просуватися далі.
І друзів од куль прикривати собою
Й нові “похоронки” писать після бою.
ХVІІ
В один бік глянеш – там воронки,
У другий глянеш – теж вони.
І сотні куль співають тонко
Во славу клятої війни.
А ми – з Борисполя, Опішні,
З Баку, Іркутська, Костроми –
Ми стоїмо, святі і грішні,
І знаєм – вистоїмо ми.
Не марні будуть наші рани:
Ми переможем – в цьому суть,
Хоч не мені мої кияни
Гарячі сльози піднесуть.
На це поважна є причина –
Вона у друзів на виду:
Од міни я, мов той хлопчина,
В ліску сосновім упаду.
ХVІІІ
Щира дяка тобі, їздовий із санроти,
І тобі, санітарна підводо,
Що проскочили ми під вогнем артнальоту –
Не звалились у воду.
Щира дяка і вам, лікарі із шпиталю,
І майстри хірургічного діла,
Що виймали осколки ворожої сталі
Із юнацього тіла.
А найбільше – тобі, добра й ніжна, як мати,
У халатику білім сестрице,
Під руками в кого оживали солдати,
Щоб на світ надивиться.
ХІХ
За два місяці звикнув
Я до крику німого –
Зашивався, латався…
Лиш осколок один
Біля серця самого,
Мов на згадку, зостався.
Чи хірург недогледів,
Чи ятрити не стали
Свіжу рану глибоку,
Щоб тепер наслухав я:
Б’ється в крихту металу
Серце з лівого боку.
Б’ється в крихту металу,
А зрива серед ночі,
Як на сполохи – дзвони…
І гуде переправа,
І засліплює очі
Мені спалах червоний.
ХХ
Вранці в сад виходимо
Й жалко нам бува,
Як зелені яблука
Вітер оббива.
А мої ж ровесники
В другу світову
Недостиглим яблуком
Падали в траву, –
Юні, неціловані,
Вийшовши на прю…
Їм вечірню й вранішню
Вручено зорю.
ХХІ
Сьогодні, 24 травня, в школах –
останній дзвінок
…Ми йшли у бій ще недовчені –
Як на губі лиш пух пробивсь,
А нам дівчата-наречені
У вічній вірності клялись.
І все оте – дівочі сльози,
Гірка стежина за село –
Було на повному серйозі:
Життям оплачене було…
ХХІІ
Мені судилось вижити од ран,
Маршрут війни проміряти до краю.
Впаде у мене ще москвич Степан,
І я його у Польщі поховаю.
Впадуть мої шкільні товариші:
Іван, Сашко, Михайло і Микола –
І чорним крепом ляже на душі
В їх матерів печаль неохолола.
Згорить іще багато юнаків –
Геройських хлопців, знаних і незнаних,
У факелах підбитих ліхтарів,
У відчайдушних танкових таранах.
Ще буде, буде бою і вогню,
А потім – труду, нелегкого труду…
І в згадках я війну похороню –
І знов її відкопувати буду.
То з одного, то з другого кінця
Заходити, осмислювать прожите,
Щоб дожити іменем бійця,
Щоб пам’яттю своєю дорожити.
Бо там, на дні у пам’яті, – вони,
Ті хлопці, що зійшли на п’єдестали,
Які тепер, коли б вони устали,
Мені б якраз годилися в сини.
По праву батька я й проходжу ліс,
Де бій гримів. Його і досі чути…
Оці рядки про друзів незабутих
Я до могили братської приніс.
ХХІІІ
Вічну славу заслужив солдат,
Вічну пам’ять – фронтові дороги.
Рідний край з Уралу до Карпат
Полонив би гітлерівський кат –
Й не було б на світі більше свят,
Щоб не наше свято Перемоги.
Щоб не кров, пролита у боях, –
Лиш сумну писали б люди повість.
І тому нас кличуть на ім’я:
“Не міняй на гумку принциповість!” –
Мій народ, республіка моя
І моя революційна совість.
Чуєш, як гуде двадцятий вік,
Славою укритий і ганьбою?..
І якщо ти чесний чоловік,
І якщо ти мужній чоловік,
І якщо ти справді чоловік –
Вірним будь, віднині і повік,
Славі тих, що не вернули з бою.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)