МІЙ ДЕНЬ – НА ВІУ ТЯТИВІ
І
Моя державо суверенна –
Країно спогадів і снів!
Горять, горять твої знамена,
Пливуть до молодості днів –
Туди, де в сонячній окрузі
Знайомі вгледять кораблі
І засигналять вірні друзі
Мені з отецької землі.
Я з ними давнє пригадаю
І те, над чим сьогодні б’юсь –
І, може, гірко заридаю,
І, може, тихо засміюсь…
ІІ
Перун ударив у мої дрова,
Що я колов, сушив, складав роками, –
І вже вогонь тріпоче, ожива
Багрянокрилим птахом під руками.
І вже я кличу: – Гей, не обмини
Мого вогню, о плем’я мандрівниче!..
А збоку десь моя тривога кличе
Полеглих друзів голосом луни.
ІІІ
“Про наше сьогодні колись
напишуть краще…”
З розмов
Прохали друзі: “Напиши про нас”! –
В ніч горобину, як гули гармати.
А я казав: “Іще не вибив час:
Найголовніше зараз – воювати”.
Коли ж з війни додому повернувсь, –
На їх прохання теж знайшов відмову:
Мовляв, заждіть, хай трішки підучусь,
Аби, як нерв, було чутливим слово…
Отак я взяв тяжкий на душу гріх –
Паде сльоза в кінці рядка посвяти:
Невже ніколи не зустріну їх –
Отих, про кого думав написати?
Невже повік не виплатить мені
Мій давній борг в труді своїм земному?..
А друзі, що вціліли на війні,
У вічний сон відходять по одному…
ІV
Криваве небо,
Сонце чорне
Ми в юні бачили літа
Й павуччя свастики потворне,
Що люд у рабство оберта.
А все ж ми ворога зустріли
Не похиливши голови,
Хоч наших днів червоні стріли
Зривались з віку тятиви.
І хто б не був ти, мій вороже, –
Я знаю істину одну:
Ніщо тобі не допоможе
В захланній ставці на війну.
Тебе, неначе вир глибокий,
Затягне зненависть свята…
Тож не гніви мене, допоки
В моєму серці – доброта.
Допоки мир мені на зброю,
В красі кохається душа
І кінь мій вірний за горою
Ірже, як лагідне лоша.
Допоки я в цивільній блузі
У диких травах квіти рву
І в товаристві мирних друзів
Співаю пісню фронтову.
V
Думки тривожать звечора до рання,
Хоча нічого ніби й не стряслось:
Іде чогось постійне відмирання,
Постійно йде народження чогось.
І ти вже інший, що не день-година:
І щось придбав, і вже чогось нема…
Одне в тобі незмінне ти людина
З насущними турботами всіма.
Із пелюстками днів, що опадають,
Із журавлиним покликом надій,
І з друзями, що в горі не ридають, –
Карайся з ними, мучся і радій.
VІ
Невже ми, юні друзі, постаріли?
Я й досі юністю живу –
І днів своїх червоні стріли
Кладу на віку тятиву.
Летіть, летіть, як вольні птиці,
На світло нашої зорі, –
Де псами гончими убивці
До сонця крадуться вгорі.
А як остання зашурхоче, –
Мені ти, доле, принеси
Дитячий сміх і сміх жіночий,
І чоловічі голоси.
І хоч до рідної округи
Прощальні вимовлю слова, –
Хай тужавіє від напруги
Мойого віку тятива.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)