Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ПРОСВІЧЕННЯ СІДАРТХА

Присвячую пам’яті
Мого невід жалуваного друга,
Професора
В. Лесевича.

Коли віл запрягнений до теліги
І теліга не рушає з місця,

Підганяють вола, не телігу…

Індійська авадана

Затісно стало Сідартсі жити
В розкішних салях його терему,
І звуки
арфи, і хміль гарему –
Усе вже стало його томити.
А юну душу повили
хмари
Нудьги і смутку. Як темні мари,
За ним ходили сини задуми –
І
серце нило. Крилаті думи
Несли молодця у світ уяви,
А розпаливши душевні
страсті,
Неслись на острі ілюзій лави,
Шоби розбиться й, як дим,
пропасти
В імлі нічого.
Був май. Світало.

Проснулось сонце і обмивало
Рум’яне личко в голубих хвилях,
На
Гімалаї дрімучих шпилях
Розлилось срібло і блиск сафірів,
Устами ранніх
буйних зефірів
Молилась творцю ціла вселенна.
Однак царевич не бачив
сього.
Похмурий, сперся на стовп граніту,
Вглубився в пропасть себе
самого
І розпучливо шукав одвіту
На голос ума.
В
ставі купались
Сніжні лебеді і отрясали
З лелій брильянти, а з
вітром грались
Любовні трелі і засипляли
На гіллі пальми і в чашах
цвіту.
Син Маї думав. Як риба в сіті,
Шибався духом в імлі містерій,

А Трішна* душу жегла до скону.
І хто розв’яже твої закони,

Судьбо жорстока? Шляхами серій
Провадиш Кальпи†, віки і
вічність,
Куди і нащо – ніхто не знає.
О Тамас! Тамас!†† Як
віковічність,
Стоїш понура, а хто вгадає,
Шо криєш в чорних пеленах
тайни?
На небозводі зірниця сяє,
Числить століття. А ось нечайно

Зірветься з неба і поринає
В кромішну пітьму. А Індра††† далі

Глядить холодно з палат Нандани‡,
А ми – атоми? Як ті шакали,

Шо чують близько зойк гурагану,
З тривоги млієм і в пишних пирах

Находим опій. В шалених вирах
Віків женемся, як з вітром хвилі,
А де
найдемо лиман – не знати…”
Було сполудня. Буйні гранати,
Охлявши з жару,
спустили віти,
А олеандру зів’ялі квіти,
Тулились жадно під листя плющу.

Сумний царевич, як серед пущі,
Скитався духом в проблемах ночі.
Та
ясно бачив, що людська мудрість –
Краплина в морі. І сплющив очі
Й
заснув. Та швидко його збудили
Чотири ріші‡‡, які сиділи
На
гіллю кедрів і гуторили:
“Пуста химера – бажать зглубити
Закон Причини.
Гарячі слези
На ступах‡‡‡ Мунів¤ зіллються в море,

А люди й далі будуть блудити
В крузі фантазій і гіпотези.
І скорше
злічать небесні зорі,
Ніж скажуть певно: тому, для того
Богам оставте
таємне небо,
Самі ж шукайте спасення свого
Отут…” І щезли.
З палати
Рамми волів три пари
Везли Сідартха в Капілявасту¤¤.
Природа
вбралась в маєві чари
І все ясніло. Імла срібляста
Сповила балку в м’які
пелени,
І город гейби дрімав в тумані,
Однак на ділі кипів. Спрагненній

Юрбі сповниться її бажання:
Вона побачить свою зірницю,
Свій скарб,
що досі лежав в скарбниці,
Як в безднах моря цінна перлина.
Царевич
в’їхав в свою столицю,
Як нерозумна мала дитина,
Що після довгих годин
розлуки
Побачить неньку. Отак вітала
Юрба Сідартха. Гучнії згуки,
Як
грім, по горах кругом лунали.
“Який щасливий мій люд коханий!” –
Лелів
син Маї. І щастям п’яний,
Радів і плакав. Аж гульк – на шляху
Лежить
убогий і стогне: хліба!
Царевич Рамми завмер від жаху.
– І хто це? –
Нищий: благає хліба.
– Хіба ж не має? – Ех, пане, пане!
Спитай, чи дукам
поживи стане,
А черні – гірко! Весь вік борися
З вогнем, з водою, а
навіть з Сомत¤,
Глядя зерняти. Найдеш – ділися
З царем,
браманом, а сам, сірома,
Кормись сльозами і власним потом.
Коли ж недуга
зіп’є всю силу,
Іди вмирати під людським плотом.
Відтак закинуть в німу
могилу,
І щезнеш – леле! – А там? – Хто знає…
А впрочім…
class=sh5>Кроки волів губились
В тихонькім шепті ланів дрімучих,

За Гімалаї верхами крились
Останні блиски. Як демон тучі,
Вертав син
Маї, прибитий горем.
“І що нам з того, що ми поорем
Плугом уяви небес
простори
І кинем в скиби думок насіння?
Невже від того огонь терпіння

На світі згасне? Як сонні гори,
Яких з-над Ганги й віки не рушать,

Спокійно висять над ними хмари
Й дощать стражданням? Невже осушать

Холодні тези голодних очі
Й розвіють смутки і горя грозу,
Шо оповила
цей яр страждання,
Як чорна темінь глухої ночі?”
Отак премудрий гадав
син Маї
І тряс тремтячу на віях сльозу.
Аж чує – наче зефір, що зрання

У цитриновім пустує гаю,
Несеться з неба солодка мова:
“Щаслив, хто
радше буде страждати,
А не потоне в духовій скверні.
Щаслив, хто в
ближнім пізнавши брата,
Отворить ухо на зойки черні.
Щаслив, хто власне
своє сумління
Своїм найвищим признав суддею,
Як благодатне весни
проміння,
Що виростає в багні лілею,
Від сліз осушить страждущих очі,

Як зірка ясна, крізь пітьму ночі
Вестиме скорбних по злиднів морі
У
храм любові і супокою.
Ом мані падме гум!§

“Садгу!”§§ – в покорі
Сказав царевич і змив сльозою
Свою
нечисту і грішну карм󧧧.

***

_________________________
* Трішна – персоніфікація
жажди (тут і далі приміт. авт.).
† Довгі періоди часу.

†† Тьма, невіжа.
††† Верховний бог індійців.

‡ Парк Індри.
‡‡ Духи свідомості будучності.

‡‡‡ Гробовець.
¤ Мудрець.
¤¤
Столиця держави сакіїв, з яких походив пророк.
¤¤¤ Сонце або
місяць.
§ Слава дорогоцінному каменю в лотосі!
§§
Амінь!
§§§ душа.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


ПРОСВІЧЕННЯ СІДАРТХА - КАРМАНСЬКИЙ ПЕТРО