Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







КОЛЮЧЕ ПЛЕТИВО ДРОТІВ

Моїй дружині

1

На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній – річку у пустелі.

І посвітліли темні акварелі
Колимських краєвидів, посвітлів
Мій тужний погляд – відсвіт почуттів,
Тугих, як струни на віолончелі.

Ти провідною зіркою мені
Засяяла в неволі й освітила
Моє життя і світ на чужині.

Той світ покритий темрявою, мила,
Вона мені страшніша, ніж могила,-
Якби не ти – я згинув би у ній.

2

Ми всі про щастя мріємо в коханні,
Хоча воно й примарне, як мара,-
Дивлюсь на нього –
й серце завмира,
Ачей же ми обоє безталанні.

І вже довіку, цьковані і гнані,
Мов витурені з рідного двора,
Не знаючи ні щастя, ні добра,
Ми будем снити ними в завмиранні.

Колючий дріт. Неволя. Колима.
А ми шукаєм щастя крадькома,
Щоб хоч на мить зустрітися очима.

Ні пари з уст – бентежні й мовчазні,
Ховаємо кохання в таїні:
За нього тут карають невмолимо.

3

Давно від тебе вісточки нема,
Я записки як в прірву посилаю,-
Німим чеканням змучений до краю,
Вже й сумніви збираю крадькома.

Нестерпна туга душу обійма,
Куди від себе дітися – не знаю,
Я, наче грішник, вигнаний із раю,
В тяжкій розпуці їм себе їдьма.

Ні, я ще так не мучився, здається,
Я відвертаю спогади від серця,
Неначе гострі кулі чи списи.

А сумніви – нема від них одбою.
Невже так пильно стежать за тобою,
Що й голосу мені не подаси?..

4

Як диких коней в упряжі – насилу
Я стримую шалені почуття,
Я не боюся смерті, хоч життя
Мене ще так ніколи не п’янило.

Узаперті кохання – як горнило,
Само в собі згоряє без пуття,-
Я в сні – і то не маю забуття,
Немов у пеклі мучуся безсило.

Куди не гляну – вишки і дроти,
Але до них не можна підійти,
Хіба за мить до смерті – у відчаї.

Тут кожний день – як вирок на суді.
Якщо терпець увірветься – тоді
Той вирок, мабудь, куля увінчає.

5

Я був на попіл серцем перетлів,
Чекаючи обіцяної стрічі,
А ти немовби в іншому сторіччі
Жила, забувши мову почуттів.

Здавалось, я навік осиротів,
Готовий, не задумуючись, двічі
Піти на смерть, щоб глянути у вічі
Тобі хоча б крізь плетиво дротів.

Адже любов, закована у пута,
Стократ солодша й тяжча, ніж покута,-
Я мучився за мертвих і живих.

Коли ж, нарешті, зболена, мов знята
З хреста, прийшла, впросивши вартових,
Збагнув, що ти – ні в чім не винувата.

6

Твій поцілунок – з присмаком вина:
Лише пригубив краплю – й мимоволі
Сп’янів, немов, ослабнувши в неволі,
Я повний келих вихилив до дна.

Забув про біль, що душу розпина,
І про безправ’я в каторжній сваволі,-
Я в мить блаженства – день на
видноколі
Спинив, здавалось, наче скакуна.

Коротка мить – і мусимо прощатись,
На те воно й побачення, щоб радість
Побачити й оплакати живцем.

І знов неволя – темна, як могила.
Ти з поцілунком в пам’яті лишила
Лиш присмак болю, тихого, як щем.

7

Барак, нічне освітлення, і нари,
І сплячі в’язні – царство кам’яне;
В кошмарах сну хтось іноді зітхне
Чи засміється, звикнувши до кари.

І знову тиша. Думи, як примари,
Обсіли й мучать сонного мене.
Уже за північ. Скоро калатне
Дзвінок “підйому” – й скінчаться
кошмари.

Я жду його – як просвітку, ачей
Ти ні на мить не йдеш мені з очей,
Немов у сні, ввижаєшся крізь грати.

Який контраст – неволя і любов!
Я падаю під ношею оков,
То ще й любов’ю треба покарати.

8

Коли мене на розстріл поведуть
(Це може статись в будь-яку хвилину),
Я подумки побачу Україну,
Що вже на смерть засуджена, мабуть;

Побачу кров на шальках правосудь
(Хай бачить Бог!), пролиту безневинно,
І суть життя, і таїнство загину,
И твою любов, непізнану, як суть.

Побачу все, і щастя ілюзорне
Мене стоїчним спокоєм обгорне:
Я мучився, одначе – недарма.

І, закінчивши власну одіссею,
У світ, з якого виходу нема,
Піду, зігрітий ніжністю твоєю.

9

Важке твоє життя: Бутугичаг,
Цинічні жарти, й люті холоднечі,
І безпросвітний смуток, що, до речі,
Ще й дотепер просвічує в очах.

І вічний біль приреченості, й страх,
Що мимоволі стискує за плечі,-
Ти вся в собі – як в келії чернечій,
Не знаю, як твій дух ще не зачах.

Я не лише коханням і журбою,
А й кревним болем зв’язаний з тобою,
Несу його у серці, як і ти.

Твоє життя – як запис в протоколі.
Чи зможу я, конаючи в неволі,
Тобі хоч краплю щастя принести?..

10

Воно само, те каторжне кохання,
Прийшло до нас – нікого не кляни,
Нема у ньому нашої вини,
Благослови його хоч на прощання.

Ти від’їжджаєш завтра – це остання
У нас розмова… Боже, сохрани
Тебе в тяжкій дорозі з чужини –
Юдолі сліз і вічного страждання!

Востаннє усміхнись мені – й прости.
Забудь навік і вишки, і дроти,
Як можеш, то й мене забудь, кохана.

А я – нема тут вибору мені –
Сховаюся в своїй самотині,-
Така вже в мене доля безталанна.

1954-1989

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)


КОЛЮЧЕ ПЛЕТИВО ДРОТІВ - ГНАТЮК ІВАН