Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові







ЛУК’ЯН КОБИЛИЦЯ

Було колись в Буковині –
Добре було жити,
Не знали ми, що то біда
Та про що то тужити.
При кобзині зійшла днина,
При скрипочці нічка;
А вна собі молоденька,
Як у траві чічка,
У батенька у Стефана,
В Волощин неньки
Пробувала. Не спиняли, –
Що багло серденько,
Що хотіла, те й робила:
Гуляти – гуляла;
А хотіла рано встати;
То рано вставала,
А хотіла попіспати
В шовкових перинах,
То ненечка старенькая
На пальцях ходила,
Журилася, молилася,
Двері підливала…
На острішку в’ють голуби, –
Вона їх вмовляла:
“Не гудіте, голубчики,
На побитій хаті,
Не будіте мою дочку
В тисовій кімнаті,
Бо я знаю, коли маю
Донечку будити…”
Не плач, серце Буковино, –
Що ж мусиш робити,
Коли така уже доля
Твоя на сім світі!..
Батько помер, неньку вбили,
А сироті-діти
Розібрали добрі люди
Нібито за своє:
Одну турчин, другу москаль,
Тебе, серце моє –
Буковино, на аркані
Повів німець з Відня
В свою глуху Німеччину, –
Головонько бідна! –
Та й запродав ляшкам-панкам
У другу неволю…
Буковино, на аркані
Повів німець з Відня
В свою глуху Німеччину, –
Головонько бідна! –
Та й запродав ляшкам-панкам
У другу неволю…
Буковино, серце моє,
Лишенько з тобою!

Шумить, летить наш Черемуш
Кровавий у море,
А могили берегами
Чорніють, як гори:
Кого ляхи замучали,
Кого утопили,
А хто не ждав, поки втопя, –
Сам скочив у хвилю.
Сумно зарув наш Сокільський,
Голосить Сучава:
“Сини мої нещасливі,
Нащо ваша слава,
Нащо думка козацькая,
Батьківськая воля,
Коли усі погинете
У ляцькій неволі!..
Сперли ліси, сперли пашу,
Дров ні хворостиця,
Ваші жінки, ваші діти
Від студені гинуть.
А з-під вас ся поточили
Кровавії ріки, –
Сини мої, сини мої,
Пропали навіки!
Навіки-сте запродані
У панську неволю,
А нікому уступитись
За праведну волю…”
Уступався Юрій Гінда –
Нема го на світі;
Уступайся Поколія –
Пішов в землю жити.
Обізвався Кобилиця:
– Гори мої сині,
Аби я вас вирятую,
Або за вас загину!

Стоїть місяць серед неба,
Нікому не світить;
Русалоньки не виходя
На берег ся гріти.
Тільки сови посідали
Собі на коморі
Та хтозна-що межи собов
Потихо говоря;
Може, собі нагадують,
Як колись-то було
На волоській Буковині?
Було, та минуло!
А може, вни говорили
Про руські соколи:
Ци муть вни ще гнізда вити
На тім Довгім полі?
Святий знає, – я не знаю…
Сердечко щось мліє…
Ходім ліпше подивитись,
Що в Плоскім ся діє.

Сидить Лук’ян конець стола,
На руки схилився;
Сидя кругом депутати –
Кождий зажурився.
Вернулися сеї ночі
Від цісаря з Відні –
І там нема порадоньки
Головоньці бідній…
Цісар сидить на стільчику
Та в картах ся грає,
А ті гори буковинські
Нехай пропадають!..
Нехай пропадають, нехай погибають!
Коби таки вигиб увесь руськи рід! –
Так німці си нишком у Відні гадають
Та риють, великий нам гріб.
Копайте, панове! Копайте здорові!
Хто яму копає – собі їй копає.
Не тому могила, кому їй зробили,
А тому, кого в ню відтак поховають.

А ми підем з топірцями
В зелену діброву,
Та витешем домовину
Велику кедрову,
Та пішлемо до цісаря
В німецьку столицю…
А самі ся подивимо,
Що наш Кобилиця
Молоденький виробляє
Та що єго гості
Депутати собі діють
В хаті на помості.

Скочив Лук’ян із-за стола:
– А сором-бо, браття,
А сором-бо журитися
У гуцульській хаті!
Наші батьки не журились,
Та й нам ще не конче
Журитися! Наша правда
Велика, як сонце!..
Ми не платим цісарщину,
Щоб німці з-за того
Справляли нам кайданнячко
На руки, на ноги!
Ми не даєм до прийому
Сини наші бідні,
Щоби цісар бенкетував
За них собі в Відні!
Не так, браття-депутати?
Він цісар для того,
Аби правду святу беріг,
Як бога святого,
Аби нарід ущасливить,
А не закопати!..
Ану, хлопці, ану живо
Коня осідлати
Мені мого вороного!
Що буде те й буде, –
А я їду в Угорщину
До міста до Буди.
Угри волю добувають –
Поможуть і нашу.
А ви стада воронії
Женіте на пашу.
А як прийдуть з Угорщини
Від мене вам вісти,
Тогді треба, пани-браття,
На коники сісти…
А де тепер наш Черемуш
Глибокий ся точить,
Там мусить кров поточитись,
Панове-молодці!
А тепер ми за карим стадом –
В зелені діброви!
Поки верну з Угорщини,
Бувайте здорові!

***
Пасе стадо воронеє
Шовкову отаву,
А пасучи, заіржало
За гуцульською славов,
Бо втямилось дожидати
З Угорщини вісті,
Ци ще не час легіникам
На кониках сісти.
Ци час, ци ні – а хто се зна? –
Святий може знати!..
Ходім ми лиш, пани-браття,
Стада допасати.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 3,67 out of 5)


ЛУК’ЯН КОБИЛИЦЯ - ФЕДЬКОВИЧ ЮРІЙ