БІЛА ПАННА
І
Полями журними, як сни,
Блукає, лине Біла Панна –
Моя печаль неподоланна
В безмежжі зим і чужини,
Моя солодкая, кохана Омана…
Полями журними – на Схід –
Його вчуває тужні зови…
Та груди, повнії любові,
З розгону б’ють в гірський граніт,
І сніжно-білії покрови –
У крові…
Кудою йти?.. Нема доріг:
Вперед – граніт, назад – могила…
В знемозі впали білі крила…
Вкриває землю білий сніг,
А плаче… плаче Панна Біла… –
Несила!
ІІ
На білий покрив сонних піль
Лягли таємні ночі тіні…
Мої жалі, гризоти, біль,
Як пісню скорбну, заметіль
Несе у безвісти пустині.
Вона глуха, вона німа:
Гукай, кричи, співай до рана –
Усе дарма, усе дарма –
Не озоветься біла тьма…
І знов вертає Біла Панна…
ІІІ
І мариться: на все життя
Пославсь покрив холодний, мертвий:
В просторах білих – безпуття,
І не палають щедрі жертви…
Ні дум, ні руху, ні бажань,
Ні навіть звичного чекання:
Погасла мрій червона грань,
Умерла радість сподівання.
Надія вмерла, вмер і жаль,
Не ятриться глибока рана,
Зо мною лиш моя печаль –
Ти, незрадлива Біла Панна.
ІV
Дивлюсь в віконце – поле біле.
На обрії десь – пасмо гір
Стріває збайдужілий зір –
І стогне серце заніміле…
Не бийсь, серденько, поле біле.
На обрію десь – пасмо гір
Стріває збайдужілий зір –
І стогне серце заніміле…
Не бийся, серденько, – чого ти?
Твій біль я в пісню переллю…
Кому ж повім печаль мою?
Кому повім свої скорботи?..
Зима… Пустиня… Самотина…
Коли б не ти, то… й забуття.
Лиш ти співаєш про життя,
О Біла Панно! ти єдина…
Коли в злигоднях на чужині
Тебе усе ж таки зберіг, –
Ніхто не скаже: в цей поліг…
Коли й скінчу, то – на Вкраїні.
Ужгород, 23.І.1929
(2 votes, average: 2,50 out of 5)