ЛИЦЕМІРИ
За піввіку, що я вже відмірив,
Понабачивсь-таки лицемірів…
Він – діяльний, аж спина парує,
Тільки хоче, щоб спина… чужа.
Як зустріне тебе – поцілує,
А одвернеться – гострить ножа.
Перед боєм (мабуть, з переляку)
Він геройськи заверещить,
А, піднявши колегу в атаку,
Сам сховається в ближні кущі.
Він на людях – борець за колиску.
Проклинає заморський город
І, скотлянського випивши віскі,
Пише твір про радянський народ.
“Одягаймо, – гука, – вишиванку!”,
За ганчірку ж з клеймом “адідас”
Чи за іншу модерну “загранку”
Він і рідного батька продасть.
Вчує пісні народної чари –
І (прилюдно) сльоза попливла.
Тільки палець об палець не вдарить,
Щоби пісня народна жила.
Осідлавши моральні орбіти,
Всі трибуни уже розхитав,
Поучає, як матір любити,
А свою в богадільню віддав.
Хрест на шиї висить в лицеміра…
І розгадок тут дуже простий:
Не тому, що сповідує віру,
А тому, що той хрест – золотий.
От коли мені духу не стачить
І скажу, що під сяєвом зір
Лицемірів не чую, не бачу, –
Буде й ще вам один лицемір.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)