РОЗМАЙ-ЗІЛЛЯ
І
Тривожна ніч весни, туману й трясовиці,
Мов моторошний цвіт відьомський, розквіта.
І струшено з небес на дно студне криниці
Тріпочеться зоря, як риба золота.
Долину сповнює дух м’яти і суниці,
І по рясній траві прослалась пишнота
Співучих закликів веснянки-гаївниці,
Її тужливих скарг на визрілі літа.
Де розцвітає в млі туманних уголовин,
Вогких пахнот, солодких соків повен,
Той перелесний цвіт, таємний цвіт тирлич, –
Хитнувши осиняг, причалив тихо човен.
Дівочий спів стає блажен і снажокровен
В передчутті нічних, очікуваних стріч.
ІІ
Опівночі земля застугоніла
І силует їздця відбився у ріці.
Спинився нагло кінь. Повисла піна біла
На садженім сріблом, коштовнім ремінці.
Кінь замордований, та постать міцнотіла
Упертіш хилиться на шитім сідельці.
Козак затискує гаптовані удила
В своїй порепаній, натрудженій руці.
Немов кривий танець нічних хмільних потвор
Заплівсь у витворний, вигадливий узор, –
Над лісом підвелись дівочі співи кличні.
Зійшов з коня козак і заблудивсь у млі,
Де в дивній тишині проходять по землі
Мовчазні тіні, мляві і величні.
ІІІ
Кінчається ночей вільготних половіння,
І круглих зір достиг багатий урожай.
В чарованих гаях ти, дівчино, чекай
Собі ядерного і чистого насіння.
Мов келих пінявий, проллялось через край
Ярких, жадливих снів солодке шумовиння.
Роздерла на собі своїх прикрас плетіння
І гостю зайшлому докинула розмай.
Віддала всю любов забрати в ярий свид,
Упавши на моріг, розкривши плідні чресла,
На запашний землі п’ючи росу і піт.
А потім підвелась, пішла, і їй услід
Покірлива луна, мов марний дар, понесла
Прощальний тихий клич і дальній стук копит.
1926
(2 votes, average: 3,00 out of 5)