Українська та зарубіжна поезія

Вірші на українській мові



“Давно – як давно…”

Ніколаю Тихонову

Давно – як давно! – ще за юності, жагою змужніння зболілої,
Напився із чари твоєї міцної гірчавої браги,
На ярім вогні революції тужавим ключем закипілої,
На травах і квітах Росії настояної до наснаги.
Донині пульсує в серці тих віршів поривчастий лад,
Поезія довгих походів і бистрих, як постріл, пригод,
Вкарбована в бронзові строфи, в розгонисті ритми балад,
В мелодію ніжних елегій, в гордливу піднесеність од.

Такий, як та книга, і ніжний, і мужній, ти є одночасно,
Солдат, що пройшов крізь чотири суворі, палаючі війни, –
І все ж не змогли у своєму смертельному жарі вони
Спалити твоє вічно людське, і трепетне, і прекрасне.
Такий ти був завше і всюди. Такий і тепер ти єси,
Солдате свободи і миру, любові і гніву поете,
Жадливий шукачу достойної людства краси,
Посланцю надії по всіх континентах планети!

Ти знаєш узгір’я і ріки земної морщавої кулі,
Як лінії, жилки і зморшки своїх неспокійних долонь.
Пробуджуються вулкани, з часів передвічних заснулі,
Потоками бунту із надрів зринає багровий вогонь.
В епоху нечуваних штормів, нищівних циклонів і струсів,
Боїв неймовірно затятих, високих тріумфів і свят
Ти вистояв так, як і треба, як вистоять воїн і мусив,
Як в смертній атаці повинен поводитись справжній солдат.
Ти сталь нерозривного сплаву, метал небувалого складу
В свій вірш, в свою душу і совість, як стержень несхитний, вкував
При ватрах гусарських біваків, в залізних ночах Ленінграда,
На лютій морозній спекоті виборзьких переправ.

Пройшовши крізь безум і муки тяжких, найжостокіших воєн,
Собою життя заслонивши, загибелі наперекір,
Ти знаєш, чого прагне людство, чого твій народ достоєн
І що його воля вкладає в завітні три літери – мир.

Дороги. Всесвітні дороги. Дороги братерства і дружби
Від вежі кремлівського муру і київських брам золотих,
Від Балтики хвиль синьо-чорних і глетчерів срібної Ужби,
Від величі площ ленінградських і марев туркменських доріг.
І далі. І далі. І далі. Немає кордону і впину
Для білого голуба миру, сміливої птиці надій.
Її, цю відважну вістунку віри в щасливу людину,
Несеш крізь всі вихори світу в душі щедродайній своїй.

О щедрість душі! Її спрага, її невтолені шукання
І радості, й зустрічей з щастям, і з горем, і з чудом життя!
Людина відважної мислі, трудного дерзання й зростання, –
Вона твого захвату гідна, бо гідна свого майбуття.
Шукати людину. Шукати на шумних шляхах велелюдних,
На звивистих тропах захмарних, у джунглів тривожній півтьмі,
У натовпі мітингів гнівних, у порпанні буднів марудних, –
Шукати, – хай будуть речисті чи будуть і досі німі.
Вони, навіть вмерлі і знову воскреслі у слові твоєму,
Ввіходять з тобою укупі на обшири світу й судьби, –
Ти їх, мов до рідного дому, впроваджуєш гідно в поему,
Як під тріумфальну арку, як в реквієм славий журби.
Ти знаєш, – я знаю це, – знаєш ті журні самотні хвилини,
Коли йдеш по погару років, по полю, покритому вирвами,
Коли наступаєш на спогади, наче ступаєш на міни,
Коли, над могилами ставши, хитаєшся, як над прірвами.
Я знаю, що значить проходити по згадках своїх, спотикаючись
Об горбики, вкриті барвінками, о пні давно зрубаних літ,
У жодних скорботах не каючись, і жодних утрат не зрікаючись,
І твердо на варті тримаючись, як то вартовому і слід.

1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (No Ratings Yet)
Loading...

“Давно – як давно…” - БАЖАН МИКОЛА