3. ПОВСТАННЯ - СЛАВУТИЧ ЯР (ЖУЧЕНКО ГРИГОРІЙ)

101
Ми всі полюємо на читачів,
Творці читва, прозаїки й поети,
Запобігаємо, щоб їх мечів
Двогострі леза не стинали злети
Крилатих муз, щоб генії кличів
На перелазах не росли в естети,
Як то премудро висловився хтось –
Чи не Осьмачка, промітний Тодось.

102
Дивак у вдачі, тверезу несповна,
Це він розгойдував сімсот октав,
Який просодія багатомовна
Не перетравить у вогні розправ.
Я не змагався з ним, сутяга скромна;
Мені М. Рильський ключ кляризму дав.
Але й Осьмаччине косноязиччя
Перетриває не одне сторіччя!

103
Великих, славних мавши вчителів,
Нелегко бути, читачі собою.
Проте в полоні ваговитих слів,
Що в парі йдуть із атома добою,
Я сам собі всевладно повелів –
Не простувати битою тропою!
Нехай найвищих не сягнувши слав,
“Я ввесь не вмру!” – Горацій ще сказав.

104
У сто четвертій, провідній октаві
Я правдолюбну розповідь почну
Про те, як хлопці, молоді й рославі,
В безхліб’ї збувши силу незначну,
Дядьків, що мерли з голоду в неславі,
На справедливу підняли війну.
Її вели Максим, Павло й Григорій,
Не по-юнацькому тверді й суворі.

105
Максим, що родом був із Бокови,
Павло, що знав усіх дівчат Казанки,
З пекельним порохом… Травневі ранки
Ще не гортали неба корогви,
Як вибух краяв темряви серпанки:
“Гребіть назад пшеницю і ячмінь,
Кому життя продовжити не лінь!”

106
Із хат обдертих вихудлі й голосні,
Як темна рись, метались рільники.
І ріки зерна, мов дари Господні,
Текли й текли у пазухи й мішки.
Волав Максим: “Наїжтеся сьогодні,
Щоб завтра йти відважно на штики”.
Юха на трупі міліціонера
Вістила всім – нова надходить ера.

107
Так, ера вибухів, доба повстань
Стрясала даль священною війною,
Що від вечірніх смерків до світань
Назад несла грабовані Москвою
Достатки й зерно. В гоготі зринань
Крупи, стававши стравою смачною,
Грудками каші повнили роти
І роздували всохлі животи.

108
О сканарна доле, доле хлібророба!
Ори та сій, коси та молоти –
І знай, твоя горлатиме утроба,
Бо й крихти хліба вдома не знайти.
Допоки ж буде ця пекельна проба
Для тіла й духу? Вперті, мов кроти,
Свій вік увесь копаються селяни –
Щоб їх поглинув голод невблаганний.

109
Немов у Дельфах Пітія сумна,
Що чаклувала в дивній ворожбарні,
Вістивши мор невимовний, мов мана,
Коли приходили вожді бездарні,
Так ти, о доле, завжди неясна,
У сьогосвітній для людей гамарні
Всевладно топиш душі й кістяки,
Мов гніт палючий – воскові свічки.

110
Які несвітські, незбагненні сили
Тебе надхнули, доле, на розбій?
Чиї закони суздальські горили
Щодня у задум переносять свій?
Допоки ж буде, в бенкетах підпилий,
Ненатлий чварами, старий крадій,
Убогий мозком, ниций, супостатий,
Народи й царства, й дух їх обркрадати?

111
Його ім’я по-фінському – москвин,
“Багна густого житель гниловодий”.
Племінне схрещення, байстрючий син,
Він полюбляв нагнути на колоди
Незламні чола, значені на згин,
І так, лякаючи слабкі народи,
По шиях сікти – осягти мети:
Сусідні землі й води загребти.

112
Тепер він знов напав на Україну, –
Плугатарів, нащадків козаків,
Загнати в соз, колгоспівську общину,
І повернути в темних кріпаків,
Які давали б зерно без упину,
Забувши волю, знану від віків, –
І тільки сильні духом одиниці
Не йшли під ніж московської різниці.

113
Максим, що став повстанським ватажком,
Будив прадавню звагу Кривоноса:
Вершив діла, оправдані цілком,
Коли юрма, голодна, гола й боса,
Змінявши статки на коржі й на жом,
На сласні жмаки, на хлібинку з проса,
Тепер гунула з вилами на прю –
За свій же хліб і за свою зорю!

114
Зоря, здавалось, просвітила знову
Борцям визвольни, легендарний шлях.
Хто міг ще встати в пору вечорову,
Вночі міцнів, співаючи в полях.
Псалмами славлячи Святу Покрову.
“Грабуй грабоване!” – гуло в хатах.
І на станційні зернові утвори
Пливли й пливли звитяжці непокори.

115
Великий Луг, Лиман і Чорний Ліс
Тепер служили за повстанські штаби.
З усіх усюд голодний натовп ліз,
Поживи спраглий, хлібної приваби,
Готов напасти; навіть з-під коліс,
Які під меливом повзли, мов краби,
Насильно видерти як не мішок,
То ворок борошна для галушок.

116
О людський гніве, сповенений по вінця!
Коли Максим, новітній Кармалюк,
На бій тернівця, гурівця й долинця
Вночі повів, як молодий вірлюк,
Без хліба й зброї, без коня й червінця
(Бо коні йшли на м’ясо й холоднюк),
Усе в пожежах жахно запалало –
Аж затряслось енкаведівське сало!

117
Палали Гурівка і Бокова,
І Братолюбівка, і Обитоки,
І Благодатне, де душа жива
Всякчас вливалася в повстань потоки,
Недарма вила злякана сова
(Собак посмажили давно), і доки
Змітав радвладу месницький вогонь,
Лилася кров із вислужників скронь.

118
Тоді повис на гілці Товстошкурий;
Круглясту кулю проковтнув Сердюк
З нагана власного; звитяжно-хмурий,
Котився в даль повстанський перегук;
Тікали зайди, як отари гурій;
Гуляв Максим, новітній Кармалюк;
І сам Павло й поплечники Павлові
Йому вторили, йти на смерть готові.

119
В багрянополому, як рай, вогні,
Неначе криця, гартувавсь Григорій,
Свої пекельні думи наливні
У навісній райкомівській конторі
Ледь-ледь гамуючи на серця дні,
Коли ридали почуття суворі,
Коли за дідову, голодну смерть
Валив московську владу шкереберть.

120
О людський гніве, зливою могутній!
Той, хто ретельно слугував Москві,
Тепер сміявся на пожовклі кутні,
В своїй тупій відкривши голові
Сузір’я дробу, гаряче відчутні.
Московські трутні, в будні степові,
Вже не пихато йшли назуспіт святу,
Петлю на шиї чуючи затягу.

121
Вертавсь додому безробітний плуг
З двора гнилого спільної коморі.
Жниварки, й борони, й приводу круг,
Що пойнялись іржавістю надворі,
Тягнули власники, зчинивши рух.
Тоді в парторга віднайшов Григорій
Дідівську бричку з родовим гербом,
Який ще сяяв павича пером.

122
Днедавня бричка на пругких пружинах,
Немов карета, легко так пливла,
Коли колеса раювали в шинах,
Дорожній порох краючи дотла.
Вона возила без вигод машинних,
Зате для діда зручною була.
Втекти парторгові не довелося –
Рудою кров’ю запеклось волосся.

123
О людський гніве, наглий, як вулкан,
Що потрясає мирною землею!
Якого ліку для глибоких ран
Дістати в тебе, чистого душею?
Тебе п’янив чебрець і майоран,
Допоки в тебе вишиту кирею
Важкий бурун раптово не зірвав
Серед хвилястих нив і буйних трав.

124
Тепер твоя непогамовна сила
Клекоче й кличе на тяжкі діла.
Святу ідею, що Москві немила,
Вона, як стяг, велично підняла,
Свої розправивши повстанські крила.
Де в душах снила невиразна мла.
Вже кожен прагне самостійним бути
В оцім краю обаполи Славути.

125
Немов Петлюра, колував Максим,
Коли й Шулічине, і Тернуватка
Пішли в бої, схвильовані, за ним.
Нової певности хитлива кладка
Перекидалася мостом міцним
Між мерклих сіл; росла в лісу палатка
Зв’язкових штабів… Повертався хліб –
І віра в душах проростала вглиб.

126
Чумацький, сонний південь України
Змінявсь на жваву Запорозьку Січ.
Високолетний славень солов’їний
Дзвенів навкруг, оспівуючи ніч,
Бо темний морок, захисник руїни,
Тепер вершив таку дивезну річ:
Людей кріпивши, сповнивши наснаги,
Непевним душам додавав відваги.

127
Багряний місяць, срібний молодик
Світили сяйвом січового сонця.
До ролі спільника з них кожен звик.
Якого ще потрібно оборонця,
Коли йде бій новітній січовик?
Тоді, ховаючи проміння гронця,
Зайти раптово за когорти хмар
І приспішити справедливість кар.

128
Гуляла гідно й гордо Україна!
Громами грізних вибухів гула
Повстанська слава, незрадливо-змінна,
Яку вкривали то яскрінь, то мла.
Жадана воля, мов рясна калина,
В степах південних знову зацвіла.
Страшна красо народного визволу,
Нехай твій стяг не хилиться додолу!

129
Нехай же всякий волелюбний край
По всьому білому, ясному світі
Стає на прю за щастя і розмай,
Мечами правди крає кривди сіті,
А ти, відваго, мужньо поривай
Усі народи, раді й сумовиті,
Багаті й бідні, на звитяжний змаг
За владу права і за волі стяг!

130
Коли приїхав із Кривого Рогу
Енкаведистів голосний загін, –
Загородивши в терники дорогу
І до ярів перехопивши гін,
Максим із масою почав облогу.
Бойци вляглись, приречені на скін,
І, пару днів просидівши без їжі,
Здались народові на Криворіжжі!

131
О гнівний гніве, помстою сліпий!
Коли тебе пробудять у повстанні, –
Порогів смерчем клекотять степи,
І людські душі, збурені зарані,
Кричать погромно: “Кровію кропи
Повстанський здвиг і зайд гурти останні!”
Лише кількох порятував Максим,
Звільнивши з балки, де ще висів дим.

132
Отак до рук поплечників Максима
І зброя, й коні перейшли. Павло,
Кого палила звага невгасима,
Парад затіявши на все село,
Возив на рамах пасічника Клима
(Щоб видно кожному з боків було)
Рушниці, бомби, скоростріл, гранати,
Які й роздав тому… хто вмів стріляти.

133
Напівсерйозна витівка Павла,
Що з Бокови майнула жартівливо,
По всій Баштанці настрій підняла.
Раділа Гурівка, повстанське жниво
Збирала навіть Гасівка мала –
Адже й вона дістала хліб щасливо.
Гуляв Максим – і вслід гуло за ним:
“Нехай отаманом буде Максим!”

134
Максим, що звідав лоскотання слави,
На щирий поклик байдуже зважав;
Йому б лише понурий, мерлий, тьмавий
Нарід підняти, щоб свободи й прав
Росла яса, щоб на обман облави
Повстала честь і люд не плазував,
Бо ж не однаково, коли вмирати, –
На полі бою чи в покорі хати.

135
Помреш хоробро в гідному бою –
Твоя достойна слава не загине.
Вона продовжить правоту свою.
Твоє витання, звагло-верховинне,
Ще довго житиме в твоїм краю;
Допоки сонце сяє, вітер лине –
Твій неподоланий і гордий дух,
Як правди змаг, ширятиме навкруг.

136
Коли ж неславну приймеш ти кончину
(У силі бувши й не здолавши страх
Чи вмерши з голоду, свою дитину
Пустивши в світ, або – найбільший жах! –
В безум’ї з’ївши, мов смачну хлібину),
Тобі прощення не знайти в світах;
Тебе, ганебо, знай і завжди відай,
Поб’є прокльоном оклик людоїда,

137
Бо навіть той тайванський людоїд,
Що в хибній вірі втне людського м’яса,
Собі ж полює дика на обід,
Коли утроба, до м’ясива ласа,
Болить, немов у ній колючий глід,
Але, про що б не свідчила гримаса,
Ножа не зводить на холодний труп
Заради учти між низьких халуп.

138
Меткий Максим, розвогнивши повстання,
Про людську гідність переможно дбав.
Допоки вирине зоря дорання
Чи блисне сонце на росини трав, –
Югав, як яструб, сиплячи вітання:
“Сьогодні пан, а завтра – хоч пропав!”
Гукав, метаючи в райком гранати:
“Гуляйте, браття, двічі не вмирати!”

139
Гуляли всі, хто вийти міг надвір
І замашного списа підгострити;
Важкої помсти ненаситний звір
Завив у кожному. Вогонь відкритий,
Косивши зайд, підводячи невір,
Найбільш партійцям прагнув догодити,
Бо це ж вони, зневолення посли,
Голодну смерть народові несли.

140
Гуляли коси, рогачі й сокири,
Бо зброї обмаль на руках було.
На три округи клекотали вири;
Любивши поле, не одне село
Відрадно бачило, як ратай хирий
Ставав на ноги. Бурею несло
Його по хліб. Журба втікала чорна –
І радо в клунях деренчали жорна.

141
Лише обком ніколи не гуляв,
Сидівши сидьма лячно в Січеславі
(Дніпропетрівському), з усіх об’яв,
Що скрізь на мурах тріпались, діряві,
Грозив покарою й депеші слав
Москві до Сталіна. В злобі неправі,
Енкаведисти навогняли гнів,
Полюючи на влади ворогів.

142
Лиха, ненависна, чужа радвлада
До кости в’їлась за дванадцять літ.
Її позбутися б навіки рада
Уся країна й немосковський світ.
Коли з розпуки проти хлібокрада
Спахнув селянський порив у зеніт, –
Повстанським вітром захопила ера
Робітника, службовця й інженера.

143
Як спис, нагострене, палке перо
Підняв на північ Хвильовий Микола,
Назрілий гнів, як спінений Дніпро,
Вергнувши гордо Харкова довкола:
“Геть від Москви!” – різнуло під ребро
Столицю здирства, що чигала гола.
Микола Скрипник, Любченко Панас –
І ті пристати прагнули до мас.

144
Але заплутались непевні крила,
Оброслі вкрай червоним тягарем.
Коли на повний голос говорила
Повстанська мста, – запрагла теорем,
Обох їх стріла вислуга похила
(Отак ходили євнухи в гарем).
Тож не знайшлося в них земної сили –
І кулю в лоб собі вони пустили.

145
Так, може, й треба всім отим вождям,
Що слугували лютому Кремлеві.
Ніщо не красить їхніх темних ям,
Ніхто й не знає, де вони, сталеві,
Лягли кістьми. Яким, чиїм кущам
Дають поживу? Навіть Тавелеви
Пожали славу. Їм же, голосним,
Не склав пошани “дорогий” вітчим.

146
Підступний вождь, лукавий Джугашвілі,
Що згорда Сталіном себе нарік,
Допавши влади, змисли озвірілі
Нестримно збурюючи з року в рік,
“Хохлами” правив. На народнім тілі
Він тавра й близни випікав навік,
Щоб завжди й скрізь, як жах Сарданапала,
Москви сваволя твердо панувала.

147
І вождь у сказі лютому послав
Полки піхоти з повзами новими
На непокірних оборонців прав.
Як темні хмари, попливли за ними
Злобою підняті гурти невгав –
Краями круч і схилами крутими –
І той, хто з голоду раніш не вмер,
Від кулі з подвигом поліг тепер.

148
Максим, свідомий хижої розправи,
Хоробро бився в довгому бою –
Упав, підкошений, на рідні трави
Проливши кров розгнівану свою…
Палила ночі прихлюпами слави
Жага жалоби чорної в краю,
З якого сотням, тисячам, Павлові
Стежки в Сибір послалися тернові.

149
Григорій вижив. Повністю вцілів,
Щоб чисту правду понести по світу,
Будити совість думальних голів,
Неправди чин, біду несамовиту
Разити жаром ваговитих слів.
Колись отак, сягаючи зеніту,
Між давніх воїв ставши в авангард,
Кріпив потугу зваги кельський бард.

150
Читачу ревний, не кінець – початок
Повстанській дії. Житиме в віках
Новітня слава. Негучний мій статок,
Та щирий словом. Буде ще в рядках
Снаги для хлопців, ніги для дівчаток,
Всього ще буде – ворогам на страх!
Тобі, в тужбі за рідною землею,
Творю скорботно довгу епопею.

3. ПОВСТАННЯ
« 
 »