САВУР-МОГИЛА - МОВЧАН ПАВЛО

На циферблаті час ганяє люто стріли,
і сиплеться пісок з пощерблених трибків,
і вороння летить крізь простір прогорілий,
летить на сто сторін, на тисячу віків.

Пропалено й папір. І чорним струмом з дірки
гарячий порох б’є, торкаючись руки:
не видко вже ніде ні іскорки, ні зірки, –
ворушаться клубком у горлі карлючки…

Роздмухаєш, мов трут, пітьму – ні бризки світла
навшпиньках з дому йдеш, забувши про замки,
і сам собі стаєш, як щезник, непомітним,
хоч пам’ять і чуття на відстані руки…

І вухо прихилив – вловив холодний подих,
похитувався граб і жабрами ледь-ледь
повітря ворушив, обернений до сходу,
де промінець промкнувсь і захиталась твердь.

Я вгору очі звів – удалині побачив:
схлюпнувшись, розлилась, мов пляма світляна,
блукаюча вода, вода жовтогаряча,
що полум’ям була пронизана до дна.

І я, я засвітивсь, мов крапля на листкові,
і віддзеркалив шир обличчям золотим,
і світло потекло по жилах замість крові,
витискуючи з них краплини чорноти.

Просвітленим очам глибини відкривались,
мов простір розпустивсь на сто віків назад:
ось предок мій лежить в степу один як палець
і поглядом пасе черідку хмар-ягнят…

Йому – м е н і в траві, де прузлики сюркочуть,
так легко, вільно так і видко наперед,
як з хруском костяним копита степ толочать
і стріли скрізь ростуть, ростуть, мов очерет.

Просвічена наскрізь глуха Савур-могила,
мов агрус, що дозрів, свій відкривала скарб:
там він похмільно спить, схрестивши царські крила,
корінням сполуча його із небом граб.

Не осідає грунт, росте могила вгору,
жбурляє вихор з піль по пригорщі щодня
не куряву наверх, а пелену прозору,
і трусить порох з крил крикливе вороння.

Я вибрався на шпиль, аж дух мені забило,
і стало видно гень небесну і земну,
бо видко, як ніде, з високої могили
душевну висоту – життєву глибину.

САВУР-МОГИЛА