ДАВНЯ КАЗКА ( II )
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
Тільки чує – хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: “Хто там? –
Невідомого питає.-
Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!”
“Ні, се я, – озвався голос, –
Маю справу, пильну дуже…”
“Хто ж се “я”?” – поет питає.
“Я, Бертольдо, лицар з гаю”.
Тут поет пізнав той голос:
“А, мисливий! Знаю, знаю!
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
Та для гостя запалю вже”.
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
“Добрий вечір!” – “Добрий вечір”
Став тут лицар і – ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
“Де ж твоя, мій гостю, справа?” –
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
“Я, мій друже, закохався…”
Тут поет йому говорить:
“Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу”.
“Закохався я і гину, –
Каже лицар, – вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі”.
“Що ж? – поет на те говорить. –
То за ручку та й до шлюбу!”
“Ох! – зітхає лицар. – Візьме
Інший хтось дівчину любу!
Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях
Цілу нічку я проводжу.
На мою журбу й зітхання
Я відповіді не маю,
Чим я маю привернути
Серце милої, – не знаю!
Може б, краще їй припали
До сподоби серенади?..”
Тут поет на те: “Запевне,
Треба пташечці принади!”
“Голос маю, – каже лицар, –
Та не тямлю віршування…”
“Певна річ, – поет говорить, –
То не легке полювання,
А то б досі вже на лаври
Хто б схотів, то й був багатий,
Ні, – химерний, норовистий
Кінь поезії крилатий!”
“Правду кажеш, – мовив лицар, –
Але ж я тебе благаю,
Щоб поміг мені в сій справі.
Пам’ятаю, як у гаю
Ти своїм віршем чудовим
Чарував усю громаду, –
Тільки ти один тепера
Можеш дать мені пораду!
За пораду все, що хочеш,
Дам тобі я в надгороду”.
“Ну, на се, – поет відмовив, –
Не надіюся я зроду.
Можу я знайти й без плати
Для приятеля пораду.
Ось пожди лиш трохи, зараз
Будеш мати серенаду.
Та мені для сього треба
Ймення й вроду панни знати”.
“їй наймення Ізідора,
А вродлива!.. не сказати!..”
Більш поет вже не питався,
Сів, задумавсь на хвилину,
Записав щось на папері,
Зняв з кілочка мандолину,
Показав слова Бертольду,
Мандолину дав у руки
Та написанії вірші
І промовив для науки:
“Ти, співаючи, на струнах
Маєш так перебирати:
Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol…
Далі можеш сам добрати”.
“От спасибі!” – крикнув лицар.
Ще ж поет не відозвався,
А вже лицар був надворі.
На коня! і геть погнався.
І погнався лицар хутко
Через доли, через гори,
І спинився під віконцем
У своєї Ізідори.
Хутко в неї під віконцем
Мандоліна залунала,
Із потоку гуків чулих
Серенада виринала:
“Гордо, пишно, променисто
Золотії світять зорі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі!
Найчистіші діаманти
Сяють, ясні та прозорі,
Та не може дорівнятись
Ні один з них Ізідорі!
Дорогих перлин коштовних
Є багато в синім морі,
Та не може дорівнятись
Ні одна з них Ізідорі”.
Отже, ледве серенада
Залунала у просторі,
Вийшла з хати Ізідора
Подивитися на зорі.
А як стихли під балконом
Любі гуки мандоліни,
До Бертольда полетіла
Квітка з рожі від дівчини.
В ту ж хвилину Ізідора
Зникла хутко, наче мрія,
Та зосталася в Бертольда
Квітка з рожі і – надія!
(2 votes, average: 4,50 out of 5)