“На городі яблуньку посадила…” - БРОВЧЕНКО ВОЛОДИМИР

На городі яблуньку посадила
Мама, видно, в нещасний мент.
Довго-довго яблунька не родила,
Бо за нею стежив фінагент.

Ніби ж і жива була та здорова, –
Опадала зав’язь, як сльоза.
Нічия, розкохана понад ровом,
З неї насміхалась дереза.

Не діждала яблука наша ненька…
Вже пізніш, у вересневі дні,
На самім верхів’ячку одненьке
Засвітило, сивому, мені.

Восени… довірливо… на осонні
Плід зернистий опустила віть.
Мов пташа, сполохано у долоні
Яблукове серце стукотить.

“На городі яблуньку посадила…”