ЛІТОГРАФІЇ СТАРОГО СТАНІСЛАВА
Літографії – гравюри на камені.
Старого каменя в колишньому провінційному Станіславі (нині Івано-Франківську) лишилося не надто багато. А проте іноді вдається прочитати з нього щось тривожне і гостре, наче лінії подряпин на мурах у Фортечному провулку.
Якось на камені проступило, наче тавро, прізвище власника будівельних та промислових закладів Серафіні. Це стало нагадуванням про долю сотень і сотень його робітників, що зводили до небес новітні піраміди і навіки поверталися в землю з якимись, тоді ще не ясними, бунтівничими пломенями в очах.
Тінь юнака Гошовського переходить шкарубкими стінами середмістя. Одного пополудня революційного 1848 р. він не повернувся з гімназії додому. Не бувши ні змовником, ані повстанцем, потрапив під сліпу жандармську кулю під час вуличного бою. Але похорон його став гарячим відблиском “весни народів” у затхлому містечку. Так, уже перетнувши межу короткого життя свого, він виступив на боці повсталих і переміг.
Та поруч із героїчними маршами камені міста пам’ятають і “котячі концерти”. Це бунтувала молодь, протестуючи під вікнами вірнопідданих гімназіальних менторів проти тілесних розправ і повсякденного лицемірства. Ці зойки, ці чорні бурсацькі жарти, супроводжувані лайкою й тарабарщиною, не здатні були змінити щось у містечку, але споконвічна туга за добробутом і любов’ю зболено відлунювала в них.
А на вищих поверхах вирували опереткові куплети. Власники вітрин і кредитів розважалися, самозабутньо плекаючи розкішно-хирляве дерево манекенної культури: галантерейний блиск пасажів і казино, гранітні портали банків та плюшеві готельні алькови. Водночас не цуралися й відверто плебейського “Фотопластикуму”, де за помірну платню можна було оглянути спроектовані на екран образки з найекзотичнішими сюжетами – і виверження вулкана Етни, і “свято ліхтарів” при дворі китайського імператора.
Тож за вибухами оркестрів і фейєрверків не були почуті скарги з-під землі. Там, на міських Валах, було кілька напівзасипаних печер. За переказами, то були залишки давнього підземного ходу з лабіринтами і потаємними розгалуженнями. Туди приходили на ніч усі, кого вже не впускали навіть до нічліжок. А найбільше – бездомні діти, ці підземні духи старого міста, що тліли там у кам’яних мішках поміж двома безоднями світу – горішньою, з її розкошами і благодійництвом, ліхтарями і лімузинами, та нижньою, з її середньовічними похованнями, попелищами та кістяками.
А над усім крокував, розгортався із небуття XX вік з його тріщинами, трагедіями і тріумфами – “нефотопластичними”, але прекрасними. Він немов прийшов услід за залізницею, що 1894 р. доповзла до гірського Рахова. Малося на меті возити нею до Європи карпатський ліс, без якого зимно було в цісарських покоях напередодні світового катаклізму. Залізні рейки лягли над неторканими проваллями. Анфілади щонайчорніших тунелів протяли пазухи скель. Залишилися в темницях нашого минулого безіменні будівельники.
І все ж цикл літографій завершую саме цією. Голос утоми і відчаю став голосом надії. XX вік уже йшов до людей.
1. СЕРАФІНІ
Щоб гола чернь була щаслива,
блага, терпляча і свята,
потрібно лити більше пива
в її покривлені вуста,
потрібен газ і штучне світло,
закрите в темні ліхтарі,
потрібні житла, житла, житла –
в пивниці,
в ямі
чи в норі,
нічліжки, лазні та борделі,
де запах сірки і вапна,
оркестріони й каруселі –
за чорний будень відкупна,
передусім – розвій та поступ;
вугільний кур – домашній Рур!
(цей Серафіні – мов апостол
підземних труб і здертих шкур…)
Поклавши брук на баговинні,
не дав загинути живим!
(цей шестирукий Серафіні,
мов шестикрилий серафим…)
А ми шукаємо підкову,
і нам – ковтаючи туман,
топтати глину ярмаркову
в садах його фата-морган.
І віком вік, по межі гробу,
на лямах витертих тягти
оцей добробут, як хворобу,
повиту в зіпрані бинти,
лягти кістьми в зів’ялу зелень,
мов бите скло – у битий шлях…
“Вони з розпечених цегелень
вже носять пломені в очах…”
2. ПОХОРОН ГІМНАЗИСТА С. ГОШОВСЬКОГО. 1848
Все небо в упирях. Під небом чорно:
жалобний марш на видиху застряг.
Свобода виглядає ілюзорно –
вся площа в пухирях і в шандарях.
Ні з місця катафалк. Нестерпно грузько –
на цвинтар нецілованих нести.
Так провінційно,
вузько,
пласко,
русько:
повсюди пси і “півнячі хвости”.
Вінок від магістрату. Від гімназії.
Довічне віко з дерева й пітьми.
Який же деспот, із якої Азії
так офірує чистими дітьми?!
(Плач наречених. І летять, немов
червоне пір’я, сірники розмов):
– Він відлетів під райдуги божисті,
постали ружі з-над кривавих плям…
– Ці кулі в животах у гімназистів –
смертельний вирок голим королям!
– Ми спраглі конституцій, революцій –
зламати світ, і суд, і сон оцей!
– А він лежить, замучений, як Муцій,
зганяйте мух зі змучених очей…
– А хто йому сирена та смиренна?
сестра?
свобода?
смерть?
чи наречена?
– Свобода або смерть! Настав момент!
(А впоперек – піхотний регімент).
– Творімо за невинну кров моління,
щоб тілом недоторканим воскрес!..
(Націлених багнетів гостра лінія.
Процесія набрякла, мов абсцес).
Вони. Худих плечей застиглі ріки,
і в кожнім горлі – кривда ножова.
…а куля, що знайшла його навіки,
уже схолола, брезкла й нежива…
3. КОТЯЧИЙ КОНЦЕРТ
Добрий вечір тобі, пане професоре!
пане кредиторе смутку і покори!
Поки жовтий місяць небо переоре,
вихлюпнем з мундирів душі, наче море…
Ми повисли на деревах – ми нічні коти,
чорним вереском утроб сколихнемо смерк,
виліплені з відчаю й темноти,
ми – зеленоокі, немов Месмер…
Заволаємо з гілляк, ніби з чорних веж,
брязнемо по ліхтарях – зареве сурма:
це тобі за милість, якою звеш
покарання тіла і гніт ума,
за братів,
що пересліпли по темницях без вогню,
за сестер,
що в тухлих брамах продають суцвіття цнот,
за любов, і підданість, і брехню,
і також за те, що ти патріот! –
Панство лилики, сичі і летючі жаби!
з нами разом завищіть із верховіть,
і вилискуйте рулади, і вигавкуйте силаби,
і хрипіть, і скреготіть, і голосіть…
Товариство – хатні відьми і підземні духи!
вилітайте з коминів і домовин,
доливайте в наші горла скрухи і отухн,
щоб у сні перевертався песій син –
перевертень і макака,
академік (демікака),
какаду!
слимачисько у шляфроці
з моноклем в дірці,
а не в оці,
гола ду…
капосна мерзенна мухо,
каверзне казенне вухо!..
Ми повисли на деревах – ми нічні коти,
наші голоси жаскі і гнівні.
Ми – найглибші плями в пащі темноти,
нам іще не піли треті півні.
Височійте, золоті імперські слупи!
(і касарні, і катівні, і пацючі цюпи).
Може, й нагадають різками по спинах
скалки битих вікон
і слова на стінах?
Крейдяні слова “любов” і “мир”…
4. МОНОЛОГ МАНЕКЕНА З ПАСАЖУ ГАРТЕНБЕРГІВ
Сади галантерей, букети біжутерій,
панчохи для панянок, вуальки для вдів –
сумно, брате, сяяти в газовім етері,
хоч би хто вітрину каменем розбив…
Фраки й манжети, шагренева шкіра,
рум’яна й білила, фарби для губів –
сумно, сестро, нидіти –
шиї на шарнірах,
якби не шарніри, я б тебе любив…
Якби мені легені в дерев’яні груди,
крикнув би – здригніться, блудниці й прошаки!
Досить бовваніти, тротуарні люди!
Хіба ви манекени? Таж навпаки!
Але я німію. Стовбичу і плачу
над видихом парфумів і мелодрам –
сумно, люде, бачити: мов циганську клячу,
слинячи купюри, мацають крам.
Медальйон за груди, мушмула на скроні,
нишпорять по душах, як по плащах,
а тоді виносять милості в картоні,
темно, як у лісі, в їхніх очах.
І летить на площу, мов пелюстя сажі,
паперова хмара чорних лотерей –
сумно, боже, дихати –
в райському пасажі
сотвори з дерева нових людей!..
5. “ФОТОПЛАСТИКУМ” У ГОТЕЛІ “ПІД РУЖЕЮ”
Містечкове товариство у цнотливому серпанку
має потяг до видовища і жарту,
і йому тепер не досить заглядати за фіранку
чи з біноклів роздягати панну марту,
і йому тепер замало трохи площі, трохи неба
розглядати з незахмареної вежі,
бо воно уже свідоме і само зросло над себе,
“Фотопластикум” йому розсунув межі,
там, на білому екрані, видно грецію і канни,
ось – гондола, ось – горгона, ось – голгофа,
матадори й пілігрими, пелікани і вулкани,
і кривава залізнична катастрофа,
і досвідчені містяни й неосвічені селяни,
і гостинно сфокусована спокуса:
там китайський імператор п’є
гербату з порцеляни,
а російський самодержець крутить вуса,
це розвага з найдешевших: тільки гріш і гріх, як рана,
тут ніхто не візьме з пана серце й душу –
раз живеш на цьому світі – споглядай життя з екрана
і, мов попіл, на земну долівку струшуй!..
І не думай, що надходять землетруси й канонади,
Марсельєзи й варшав’янки завіконні.
Вік бунтарства і зневаги? В тому е свої принади:
сколихнути б ці нічліжки, судні й сонні!..
Можуть вибухнути бомби серед розкоші та глянсу,
у готелях, у пасажах, у манежах –
і розсиплеться на скалки благоденство із фаянсу,
і ранкові прапори зійдуть на вежах…
6. ПІДЗЕМНА ПІСНЯ БЕЗДОМНИХ
Кам’яна сорочка світу. Як вона холоне!
І тоді вони приходять, мов у скит.
У бездомних е таємні коридори і салони:
тліє промінь, як вологий сталактит.
Це їм небо, і земля,
і сліпий мішок –
це життя між кістяків і пустих пляшок.
О добірне товариство – темний цвіт галайстри:
недоріки, шарлатани, картярі.
І забрьохане жіноцтво – тротуарні айстри,
що своє відбовваніли при зорі.
І – найперше! – тьмяні душі нічиїх байстрят,
і печальні самокрутки у ротах горять.
Але – вище, вище, вище! – вечір під сурдинку,
там електрика, і панни, і фокстрот,
і концерти добродійні, і п’янка безодня ринку,
де вітрини аж охляли від щедрот.
І гуде блаватний газ по жарких печах.
І літають інші діти –
з крильми на плечах.
Але – нижче, нижче, нижче! – чорні попелища,
тіні глеків, тлінь полотен, згусла мить.
Ця дорога споконвічна, та ніяк не ближча –
не докличешся, хоч горло і кричить.
Тільки голос, мов у вату,- в груди цегляні,
і джерел холодний подзвін гасне в глибині.
Тільки діти чують більше: ось росте зелене,
пробиваючись у місто з-під землі.
Це життя пішло на весну, хворе і шалене,
з голубами і грифонами на тлі.
День в очікуванні світла, мов напнутий лук,
і ростуть майбутні сурми
з підземних рук…
7. ЗАЛІЗНИЦЯ СТАНІСЛАВ – РАХІВ. 1894
Тут не зійде жива вода і не зросте суниця,
ми тут поляжемо,
по нас проляже залізниця.
Тут навсібіч посіяно прокльони і хулу,
який люцифер зажадав лупати сю скалу?
За нами падають ліси і мруть найтонші стебла,
залізна пані вкрала нас і очі наші стерла.
Повзуть за нами корчмарі, липкі, немов борги,
і нам не змити вже повік ні солі, ні перги.
За виднокраєм, певно, рай – ми віримо поки ще,
на кожній милі після нас маленьке кладовище.
Лишень у землю, а інак нам не втекти з лабет,
і ворушаться пасма гір, як вапняний хребет.
Там наші жили перетнуть кордони й перевали,
і свічі згаснуть у жінок, яких ми обіймали.
І сонце витече з річок, і трісне тіло скель,
коли ми ліктями проб’єм довічний свій тунель,
коли долоні покладем на ще гарячі стики,
а нам задзвонять із небес тимпани і мотики:
ачей пролине вільний птах – зелений паротяг
по дуже стомлених руках, по м’язах, по хребтах!..
(2 votes, average: 4,00 out of 5)