Автор: АНДРУСЯК ІВАН

Me up at does… надо мною застигли меж поверхів шкляні очі отруєної миші тихо як жива що питає ти загубив […]

як тихо й довго сходяться на пласі сповідники моїх ребристих плах. ця самота – удар ногою в пах. як лоскотно […]

не повертайся в жовтий ліс не повертайся по розпорошених слідах неандертальця поміж рухомих ефемер не загубися чигає місяць з-за куща […]

проживемо цю ніч як собаки на мерзлих плотах порозбризкуєм тіні по колу – на кого цей жереб вибирай собі хату […]

це небо ніби гиргалиця з рук розлазиться в потріскані судини а ми його збирали і садили на полі брані свій […]

погляд дерева покруч – за ласку дарують дукати за труну самота за вогонь чикатіловський сплін причаїлась задуха в легенях маленької […]

тонкого сну знакоме відображення на дні ріки – чи доживеш до дна немов провини порскають ображено ламкі комахи з білого […]

це місто – Господи – в траві по лікоть. на білих вершників замало ліку. тулитись крихтами на прю велику – […]

сховатись за віспу за спини за виступи обдерті сідниці стулити руками чотири дороги спіткнулись об камінь чотири дороги лишились обвислими […]

(це ж яка озарінь напросилася третього дня. це ж яку непричетність означують леза і стопи. це на тлі конотопа не […]

If in begining twilight… якщо тобі прийде на присмерку зими (так як приходить сніг серед німого світу) хтось супокійний дух […]

Оксані 1. Жовтий вечір. Оранжеві свічі. Кварта вицвілого вина. Ти вина моя перша і вічна. Ти єдина моя вина. По […]

одноактовий день відкипів як смола на дорогах безкровних ні серця – нікого і покручений берег нудний як мулла заховався покірно […]

Андрієві Охрімовичу я останній прозаїк блідих поколінь я останній пророк мегаполісу де червоною ниткою в календарі інтроспекція власного голосу де […]

1. причетно рубали ліс виступали з полону як пересушені храми а корчі не сохли росли далі росли ширше і ширше […]